<img src="http://nslovo.com/wp-content/uploads/2012/11/vishiv.jpg" alt="" title="” width=”320″ height=”327″ class=”alignleft size-full wp-image-15120″ />За фахом Любов Василівна – медик, а за покликом душі – берегиня роду свого, активіст сільського життя, велика рукодільниця.

Від заступа – до Києва

У школу Люба пішла у шестирічному віці – так прагнула до знань, що, будучи ще дошкільням, умудрялася тихо сидіти на уроках своїх старших друзів.

Наука давалася легко і просто. Після школи бачила себе у білосніжному халаті і чомусь з маленькою дитиною на руках. Перша спроба вступу до медичного училища закінчилася провалом. Пішла у колгосп на рядові роботи, а в думках не полишала свою мрію.

– Копаю картоплю заступом на відведених 30 колгоспних сотках, – пригадує Любов Василівна, – руки і спина гудуть від утоми, а в мене одне в голові – скоро я цими руками писатиму конспекти, а згодом робитиму ін’єкції хворим.

Так воно і сталося. Через рік роботи у колгоспі Люба вступила до Київського медучилища. З дипломом медика за направленням потрапила до Рівненської області, де і долю свою знайшла – милого серцю Петра.

Через деякий час молоді Мельничуки переїхали до Дніпропетровська. Петро Пилипович пішов на шахту працювати, а Любов Василівна – за своїм фахом.

Та міськими жителями молодій парі бути не судилося. Петро підірвав своє здоров’я на шахті, а Любині мама і татко захворіли теж. Отож вирішили їхати на Любину батьківщину – у Синявку. Село і рідні зустріли молоде подружжя з двома донечками привітно. Петра Пилиповича взяли до школи учителем трудового навчання, а Любов Василівну – акушеркою до дільничної лікарні.

Віхи визнання

– Я почувалася дуже щасливою, що моя мрія збулася – я у білому халаті і тримаю на руках дитину, – каже Любов Мельничук. – І не просто дитину, а ту, що тільки-но з’явилася на світ. Я перша тримаю маля, перша бачу його оченята, носик… Уявляєте, за рік я у Синявці приймала по 20 пологів! Сім літ пропрацювала на цій прекрасній роботі. Згодом очолювала колгоспний профілакторій, ще через декілька років – профком сільгосппідприємства, звідки і на пенсію вийшла. Та на все життя мені запам’яталася робота акушерки. Навічно у моїй пам’яті закарбувалися рядки невідомого автора: «И нет профессии человечней на всех шести материках, и мир человеку открывается у акушерки на руках».

Будучи на заслуженому відпочинку, Любов Василівна вивчила старослов’янську мову і тепер без зусиль читає Псалтир.

Коментарі закриті.