Ветерани – то велика сім’я

Лідія Юріївна і Микола Васильович Обловатні приїхали у Макошине 35 років тому. Залишили свої Прилуки не з власної примхи, а тому, що Миколу Васильовича призначено було на посаду головного інженера заводу «Сільгоспмаш».

Нині подружжя уже на заслуженому відпочинку. Лідія Юріївна закінчила свою трудову діяльність на посаді виконавчого директора приватного підприємства «Чернігівський завод «Сільгоспмаш».

Сидіти вдома перед телевізором чи днями стояти біля кухонної плити не в її характері. Очолила ветеранську організацію селища і з головою поринула у роботу з людьми похилого віку. А їх, ветеранів війни і праці, у Макошине понад 400 чоловік.

Багато літ тому у Макошине приїхала сім’я Рачків з тодішнього Ленінграда. Надії Степанівні судилося пережити блокаду. Хлопець з Макошине, який у роки війни захищав місто на Неві, привіз Надію у своє селище. Тут вона прижилася, стала своєю.

Минали роки. Чоловік Надії Степанівни відійшов у Вічність, а вона зосталася одна, Бог дітей не дав. Як жити?

На допомогу прийшла сім’я Обловатних. Найбільше опікувалася здоров’ям, побутом і дозвіллям Надії Степанівни Лідія Юріївна. Навесні старенька покинула цей світ.

– Доглядаю Ганну Дмитренко, – розповідає Лідія Обловатна. – Вона інвалід дитинства. Як жила з матір’ю, проблеми цієї сім’ї на люди не виходили. А коли Ганна зосталася одна, стало ясно, що їй потрібен постійний догляд. Разом із соціальним працівником Ольгою Лебідь оформили її на осінньо-зимовий період до паліативного відділення місцевої лікарні.

Лідія Юріївна не забуває вітати ветеранів селища з ювілейними днями народження, а якщо котрийсь з них захворіє, то провідає їх і в лікарні, і вдома.

– Свого часу хотіла зареєструвати селищну організацію ветеранів як громадську організацію з єдиною метою – аби відкрити банківський рахунок. До нас у Макошине у рамках роботи селищної благодійної організації «Аратта» приїздять іноземці, котрі ладні були перерахувати кошти для ветеранів. Але куди, на який рахунок? Англійці і порадили нам зареєструватися. Але нічого не вийшло, – журиться очільник ветеранської організації. – Вирішили створити фонд з добровільних внесків самих ветеранів, аби за зібрані кошти відродити музей бойової і трудової слави. Було виділено три кімнати під нього, але на оформлення музею, реставрацію наявних стендів та експонатів треба кошти і до того ж немалі. А їх нема. Поки що. Хочеться вірити у диво чи щедрих благодійників.

І кіно, і пісні

Коли вчителька місцевої школи Людмила Леонтьєва взяла на себе роль режисера фільму про Макошине, то Лідія Юріївна активно включилася у пошукову та інформаційну роботу з історії життя колективів і організацій селища, починаючи з 1917 року. Оскільки завод «Сільгоспмаш» був їй найближчим, то вона разом з онучкою ходила до ветеранів підприємства, записувала на відео їх спогади. Таким чином вклала і свою частку у створення фільму, який макошинці гідно оцінили.

Нині Лідія Обловатна має намір надати допомогу у зйомках відеофільму «Життя прожити – не поле перейти», де своїми спогадами поділяться ті, кому за 80.

А ще керівник ветеранської організації є учасником народного хорового колективу «Полісся», жіночого фольклорного ансамблю «Молодички». Вона проникливо читає поезію і прозу.

Знаходить час Лідія Юріївна і для співу у церковному хорі.