Жіноче серце лагідне та ніжне. І сильне та міцне, як криця, водночас. Таке воно у Лариси Петрівни – віддано любило і мужньо переживало усі перипетії буття. Сліз, мабуть, у неї уже не зосталося, а людяності вистачить для кожного.

Щастя не судилося

Петро і Марфа Гроні жили хоча і не заможно, зате у великій любові. І від того світлого почуття народилося у них п’ятеро синів-соколиків і дві доні-красуні.

Петро Митрофанович не встиг і намилуватися своїми дітками, бо підступна хвороба у 45 років забрала у потойбіччя. Марфа Трохимівна сама піднімала дітей. Важко було, але не зігнулася і не підкорилася біді, вистояла, виростила усіх доньок і синів. І гордилася ними, і оберігала, як та горлиця.

Настав час хлопцям до армії йти. Провела Андрія, через півроку – Петра, а згодом і Толю. Хіба ж вона знала, що не побачить більше своїх кровиночок, бо їхні молоді життя забере війна.

Билася голубкою, сльози не висихали ні вдень, ні вночі. Ще один син – Левко – потрапив до німецького полону, звідки ледь живим додому дістався. Не легше було і Григорію. Він жив у Ленінграді, знає, що то є блокада.

Марфа Гронь покладала усі надії на дочок – Тамару і Ларису. У роки війни Тома захворіла на туберкульоз. Дуже мучилася, не так від хвороби, як від втрати чоловіка – загинув смертю хоробрих. Не довго і вдові довелося ряст земний топтати.

Лариса жила з матір’ю, оплакуючи рідню, заробляла на хліб.

Оманливі чари кохання

Мамина помічниця, розумниця і красуня Лариса тішила свою неньку не лише вродою, а й працелюбністю. Її примітив сільський парубок Михайло.

– Три роки ми з ним зустрічалися, – згадує Лариса Петрівна, – аж поки не прийшла пора йому до армії йти. Любили ми одне одного усім на заздрість. Та разом нам бути не судилося.

Чомусь батькам Михайла Лора не подобалась. І відговорили вони сина брати в дружини дівчину.

– Мабуть, кохання те було не справжнім, – роздумує тепер 86-річна жінка, – та Бог йому суддя, Михайлу. Ростила я плід нашої любові – синочка Вітю – сама. Мама допомагала, звичайно. Я під час випадкових зустрічей не займала ні Михайла, ні його дружини. І вони мене теж не чіпали. Мирили якось, бо в одному ж селі жили, нащо давати привід для пересудів? Син мій іноді бігав до кузні, де Михайло працював. Учив він хлопця своєму ремеслу, а до родинних стосунків діло так і не дійшло.

Згодом Ларисі Петрівні зустрівся хороший чоловік Віталій Дзюба, який її сина з першого дня прийняв за свого.

– Ми з Вітею жили 25 років не розписані, – каже бабуся, – нам не треба був папірець, у нас була глибока повага одне до одного, злагода панувала у нашій спільно збудованій хаті. Дарма, що дітей мені Бог більше не послав, жили дружно і добре.

Лариса працювала спочатку ланковою рільничої бригади. А згодом – дояркою, понад 20 років. Вітя її – на тракторі, аж до самої смерті.

Син Лариси Петрівни одружився, синок у них народився. Та цій сім’ї судилося не довго жити разом і у щасті. Першим помер Віталій, а у 24 роки зупинилося серце їхнього з Тамарою первістка Володі. Вже і невістки нема.

– Тепер їхня хата стоїть пусткою, аж дивитися сумно, – зіт­хає Лариса Гронь. – Доглядає за нею моєї племінниці син Микола із своєю сім’єю. Він і мене опікує, мов малу дитину. Уже б не жила я, якби не ці близькі і турботливі люди.

Ось така трагічна і не проста доля великої родини Гронів.

– Провела я за межу Вічності 12 рідних людей, – каже Лариса Петрівна. – Час і мені збиратися до них, роки про те нагадують. Одного хочу – померти ходячою, краще уві сні, бо я за сестрою хворою доглядала, то знаю, як це довго мучитися – і самій, і тому, хто доглядає. Я не хочу бути обтяжливою ні для кого. Та на все – воля Божа.

Коментарі закриті.