Киселівський довгожитель розгадує судокуДивлячись на цього 94-річного чоловіка, милуєшся його стрункістю, шляхетністю, вродою та надзвичайною вишуканістю вбрання. Максим Лавський – цікава й непересічна людина.

До школи – босоніж

Родом Максим Михайлович з Кукович, але жив там недовго – доки в школі вчився.

– На уроки усі ми ходили босоніж, аж до жовтневих свят, – пригадує дідусь, – не було черевиків ні у кого. І вдяганка ж така: аби плечі не голі. Правда, попова дочка босою ніколи не ходила.

У 1935 році Максим Лавський закінчив сім класів – це був перший випуск учнів семирічки. З атестатом про закінчення школи вступив до Ніжинського технікуму механізації сільського господарства. Далі – до Конотопського учительського інституту.

– Дуже я учителем хотів стати, але дорога до моєї мрії виявилася важкою і далекою, – каже Максим Михайлович.

Отримав повістку з військкомату на службу в армію.

– А я на той час мав хворобу, назви і причини якої не знаю і досі, хоча до багатьох лікарів звертався, – розповідає чоловік. – Руки і ноги мої

пухли, боліли так, що і не передати. Як тільки десь промерзну, то і горе мені. І якраз у той момент, коли мені треба було з’явитися у райвійськкоматі, захворіли мої кінцівки. В армію мене через це не взяли, а відправили у запас другої черги. Поїхав я тоді у Конотоп донавчатися, вір­ніше, складати державні екзамени. А 22 червня 1941 року о 12-ій годині дня з репродуктора, що висів на стовпу, я дізнався про початок війни. Ми у спішному порядку склали держекзамени, а приміщення інституту було переобладнано під військовий госпіталь. Випускники роз’їхалися по домівках.

Воєнне лихоліття

– Став я на облік у військкоматі, який розмістився у Куковичах, а обласний «прописався» у Прилуках, – розповідає Максим Михайлович. – Мені доручили 600 новобранців супроводжувати до Прилук, аби там їх підучили військовій справі, оскільки всі були молоді, досвіду не мали ніякого. Три дні йшли. До місця призначення дісталися лише 60 юнаків, решта заслабла в дорозі.

Повернувся Максим Лавський у свої Куковичі і не побачив через Десну жодного моста – всі були зірвані німцями.

– Страшний час був, доки у 1943-му не звільнили край від загарбників, – згадує чоловік, – Активістів знищували, над їхніми сім’ями знущалися. У селян забирали сало, молоко, яйця. У нашому селі був старостат, це як сільська рада. Часто туди поліцаї куковичан викликали, усі тих візитів дуже боялися. Раз і мене позвали, і моїх однолітків. Наказали йти у Макошине на залізничну станцію на роботу – вирубувати ліс і прокладати гілку залізничного полотна для розвантажування вагонів. Недовго я там був – три тижні усього, а тоді німців з Чернігівщини прогнали.

Максима Лавського мобілізували. Служити йому довелося у ремонтному батальйоні, оскільки мав фах інженера-механіка.

– Служив я у Білорусі аж до кінця війни, – розповідає, – на початку грудня 1945-го прийшов до рідної хати. Роботи за фахом не було, до квітня наступного року перебивався випадковими підробітками, трохи працював на заміні – вчителька пішла у декретну відпустку. А далі все стало, як кажуть, на свої місця. Працював завучем у Данилівській і Блистівській школах, піввіку таку ж посаду обіймав у Киселівці.

Міцненький горішок

У Максима Михайловича два сини – теж вчителі, живуть і працюють на Донбасі та у Бердичеві. І дружина була вчителькою, десять років тому відійшла у Вічність.

– Діти, онуки приїздять до мене, усе допомагають, до себе звуть, але я нікуди не хочу. Доки здужається, сидітиму у своїй хаті. Кури в мене є, собака, так що турботами я не обділений, – ділиться дідусь.

На свої роки він ще міцненький горішок – добре чує, бачить. Розв’язує кросворди, судоку, читає багато газет, книг. Телевізор вмикає, радіо слухає. У хаті – тепло і чисто.

Коли чепурився для фотосесії, помітила у шафі акуратно розвішані чисті сорочки, випрасувані костюми. Вибрав найкращу одіж, вдягся і ніби скинув з себе літ так із 20.

Коментарі закриті.