За вікнами вже сіріло. Хочеться спати, але тримаюся – сам напросився.

Ще звечора у плетений кошик складені писанки (дід робив їх нитковими візерунками, гарно вийшло) та маленька паска, яку бабуся спекла спеціально для мене у металевому літровому кухлі.

Мені вісім років. Ми йдемо святити паски! У новій сорочці, наспіх причесаний, я гордо несу свій кошик. За церковною огорожею миготливим колом горять свічки, тихенько перемовляються люди. У вранішньому повітрі розлито щемке почуття чогось таємничого і святкового, наче увесь світ застиг і чекає.

З високої церковної паперті спускається батюшка у золотому вбранні. За ним з іконою і корогвами – церковний причет. Співають дзвони. «Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ…». «Воістину воскрес», – видихаю разом з усіма. На обличчі, сорочечці краплинки святої води і відблиски десятків свічних вогників.

Вітаючи усіх стрічних, куткових, сусідів, прийшли додому, розговілися.

Прабабуся Меланія виводить мене в садок. Сходить сонце. «Дивися, онучку, – мовить бабця. – Оно, на сонці цього дня видно, як Господь янгола на руках підкидає».

І я, прикриваючись долонькою, дивлюся на сонце. І справді бачу, як ніби-то вимахують крила на золотому ореолі життєдайного світила…

Промайнуло більше 30 років. Змінився світ. Зникла країна, в якій я народився. Пішли на вічний відпочинок прабабуся і дід Олександр Євгенійович. Перекрутило і заплутало на перехрестях долі життєві стежини близьких і рідних.

Та кожного Великоднього ранку, дивлячись на сонце, промовляю як молитву: «Господи, попали терни зневіри в скаліченій душі моїй, навчи любити всіх і все тою Великою Любов’ю, яка творить душу людську світлою та легкою, як перо».

Як перо золотого крила сонячного янгола…