Садове для фермера Олександра Дубовика – не лише мала Батьківщина, улюблене з малих літ село, колиска дитинства і його, і доньки й сина, але й шлях у життя та благословення на власну справу.
Тут він народився, виріс, сюди повернувся після навчання у сільськогосподарській академії, тут починав трудову біографію і утверджувався як господар землі. Кожен куточок, кожна стежина – знайомі та близькі.
Роки спливли непомітно
Олександр покаже мені і занедбаний (колись радгоспний, а нині розпайований) яблуневий сад, і покинуті та напівзруйновані приміщення тваринницьких ферм, і замулений ставок. Розповідатиме про все із болем в голосі, з тривогою, бо рідне село, як, до слова, й інші населені пункти, вимирає й старіє. Більшість односельців – теж пенсіонери.
Мій співрозмовник пожвавішає, коли заговорить про сина, про його любов до техніки (звісно ж, помилуюся і я тим сучасним дивом), про врожаї пшениці, сівозміни й плантацію волоських горіхів, які мріє висадити…
Його Дмитро «одружений на тракторах» неспроста: Олександр Дубовик ще школярем підробляв у майстернях, а на початку дев’яностих працював трактористом. Довелося забути про вищу освіту й взятися за першу-ліпшу роботу, бо треба було утримувати сім’ю, де підростало двійко діток. Безвихідь – чи не найкращий стимул для нової справи.
Два десятиліття спливли непомітно. Ентузіазм, працьовитість і велика любов до землі допомогли вистояти, утвердитися й стати успішною людиною.
– Ніякого секрету. На моїй стороні завжди були дружина, батьки, брат і сестра. Мене підтримували люди, – зізнається Олександр.
Десять гектарів земельних паїв родини – опора для Дубовиків, своєрідна підстраховка й гарантія.
Земля тримає міцно
Із кабіни німецького трактора-велетня поле видається мені безмежним, і я вдивляюся у горизонт. Насправді ж людські земельні паї, орендовані родиною Дубовиків, знаходиться в різних місцях. Обробляти й засівати такі «клапті» складніше. Але земля тримає фермерів міцно – ні батько, ні син навіть не думають пошукати десь легшого хліба. Обидва вросли в Садове, колись заможне й процвітаюче село.
– Землеробам чомусь прийнято співчувати, жаліти їх. Журналісти теж пишуть про їх ледь не каторжний труд коло землі. Але, скажу вам, що робота, яку дуже любиш, не втомлює, а приносить велику радість, – почую у відповідь на свої риторичні запитання: «Чи не важко працюється? Чи не думали виїхати кудись у місто?».
Щастя хліборобське хоча й з присмаком гіркого поту, але непідробне, особливе й не миттєве. Золотої, як кажуть, проби.
Один – за всіх
Сільський голова Садового Людмила Ковбаса вже друге скликання обіймає відповідальну посаду і добре обізнана з болями-негараздами сільчан. Люди йдуть з усіма бідами до неї як до головної особи в громаді, а вона звертається за поміччю до Олександра Дубовика, до інших спонсорів.
– У розпорядженні сільради не має ні земель запасу, ні земель резерву, аби здавати їх в оренду й наповнювати бюджет, – розповідала сільський голова. – За відсутності коштів у сільрадівській скарбниці непросто розв’язувати нагальні питання. За будь-якої складної ситуації Садове і сусідні Нові Броди тримаються на Дубовику.
Розчистка від снігу доріг у селі й шляху до села (а справа ця потребує техніки, пального, робочих рук і часу) і водопою для худоби, висипка ґрунтових доріг і обкошування обочин, закупівля призів для масових заходів і свят, вітання ветеранів, допомога селянам в оформленні батьківської спадщини – все це добрі справи Олександра. Він у свою чергу впевнений, що все робить і для загального блага, і для …себе.
– Жодних заслуг – не відокремлюю себе від Садового, живу поряд із людьми, – скаже фермер при зустрічі. – Роблю для односельців все, що можу.
Недавно за кошти фермера (а гроші немалі) спиляли старі аварійні дерева на сільському кладовищі. Стовбури розпиляли на дрова й розвезли літнім садівчанам.
На цьому цвинтарі спочиває і батько Олександра Дубовика. За життя – бригадир, землероб. Очевидно, хліборобство – генетична родинна справа. З діда-прадіда передається, бо ж і герой розповіді впевнений: земля – мати благополуччя й достатку, якщо засіваєш лани з любов’ю.
