Голландець Ян Лангевоорт, комл’ютерник, з Роттердама* приїхав постійно жити у Мену. Більше року як офіційно одружений з менянною Аллою, у дівоцтві Павловою. Аллі 45, Ян років на 6 старший.

Вона працювала у Славутичі, у французькій компанії, що будувала арку (саркофаг) над ЧАЕС. Має художній хист, писала картини. З першим чоловіком розлучена. Двоє дорослих дітей.

З Яном Лангевоортом познайомилися років сім тому, по Інтернету.

Подружжя у Мені купило хату по сусідству, через двір, з 70-річною Ніною Павловою, мамою Алли.

Ніна Павлова розповіла про закоханих. На фото з улюбленицею

 

«Кіт кинувся до дверей і покусав Яна»

— У мене хата стара, негодна, — говорить Ніна Михайлівна. — Зять до себе гукав. Кажу: «Там іще тільки мене не вистачало». Хочу сама жити, спокійно. Ремонт роблять, облаштовуються. Так на тобі: сусідський кіт покусав Яна за обидві руки. Довелося у лікарню звертатися. Лікуватися антибіотиками. Виписався днями. Однак рука болить, не може за кермо сісти.

У мене дві кішки і котик Кузя, — пестить Ніна Михайлівна на руках блакитнооку улюбленицю. — У Алли — кішка Маша, кіт Мишка і маленьке кошеня. Алла у коридорі дає їм їсти, бо на вулиці шайкою приходять чужі коти, вищають. Та сусідський кіт заскочив навіть у хату, шукаючи поживи.

Сиділи у дворі, вечеряли, — згадує теща. — Ян пішов у дім. Двері замкнув на засув. Кіт кинувся до дверей і покусав Яна. Він вискочив: «О-йо-йой!» І кров цибенить. Алла стала рани промивать.

Я давай сусіду говорить, а він: «Зуба нема одного у кота». Нема зуба, так що, не покусає? Анекдот. І навіть після цього той кіт по кілька разів заскакував до них у хату, — обурюється нахабству. — Шкода Яна. У лікарні лежав. І він же, бідний, по-нашому не розуміє. Алла йому все перекладає англійською.

 

«Я не платив хіба що за сонце»

— Як називає вас зять? Мама? Ніна Михайлівна?

— Через доньку звертається. Він дуже культурний. Не чула поганого слова, щоб гиркнув на неї. Нашим хлопцям до нього далеко.

 

— Зараз з України стараються виїхати. А Ян навпаки.

— Йому там не подобається. Там треба сумашедшиє дєньгі. Казав: «Я не платив хіба що за сонце».

Сюди приїхав: «Тут копійки. Усе дешево». Він уже як корінний житель. Звідси не відправиш вовек жизні.

Купив хату. Не було води. Ремонт зробили. Питаю: «Ян, тобі подобається тут?» «Так», — каже. А я такої думки: що ти тут не бачив, у цій прірві, у болоті?

 

— Зі сватами познайомилися?

— Батько й мама померли. Він сам жив у квартирі. Жонатий не був, дітей нема. Йому треба хороша господиня. Хатня робітниця. Щоб доглядала, варила, прибирала. Няньчила, як дитя.

 

— Так і нашим багатьом чоловікам треба.

— Вона встає зранку, готує. І в обід, і увечері готує. І усе по-різному. Щоб культурно подала, прийняла, обслужила. Алла це вміє. Тому вона йому підходить і подобається.

 

— Зате нема матеріальних проблем.

— Грошей не дає на руки. Вона не знає, що там, як там. Наші жінки люблять, щоб чоловік зарплату на руки віддавав. Кажу: «Алло, іди на роботу». Так а хто челядкою буде удома, на городі?

* * *

Не забувайте, це мати говорить про дочку і зятя. Так воно чи трохи не так? Алла і Ян разом, значить, обидві сторони спільне життя влаштовує. А матері усього знати не обов’язково.

 

— Чим Яну подобається в Україні, у Мені? — запитала Аллу Лангевоорт.

— Тим, що я тут, — усміхається жінка. — Приїхали через сімейні обставини. Тут мама, син і донька.

Багато разів була у Голландії. Роттердам, Тілбург, Амстердам, — перераховує міста. — Я там як удома. Дуже хороші люди. Відкриті, приємні. У них інше виховання дітей. Не вчать обдурювати.


Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч»

Мітки:

Коментарі закриті.