Її життя схоже на вишитий червоними і чорними нитками рушник. Радість і біди Катерини Митрофанівни зв’язані міцним перевеслом.

Комсомолка. Активістка

– Десятирічку у Жовтневому закінчила у 1941 році, – каже Катерина Кнут. – У п’ятницю, 20 червня, усім класом святкували випускний, назавтра востаннє прийшли до школи. Посиділи в класі, пообіцяли одне одному, що ніхто нікого не забуде. У неділю, 22 числа, я пішла у Мену на базар. А повернувшись у село, від дядьків на вулиці дізналася, що почалася війна…

Страшно було, але жити треба. Катя у школі була дуже активною – жоден захід без неї не обходився. Коли ледь не всі чоловіки села пішли на фронт, Катерині запропонували очолити або клуб, або пошту у Жовтневому. Оскільки вона була із співочого роду, обрала клуб.

З приходом фашистів у село всі його жителі працювали в общині. Здебільшого трудилися на полях. І Катя серед них.

– Ніколи мені не забути, як майже дві сотні сільської дітвори працювало під палючим сонцем. Я була старшою над дітьми, вони мали змогу на полі поїсти – варили нам якусь юшку, давали кусень хліба… Село ж голодувало, бо німці і мадяри усе пригребли до своїх рук.

Коли Жовтневе звільнили від загарбників, Катерина стала секретарем сільської ради, а як завершилася війна, райком комсомолу рекомендував її пі­онервожатою у місцеву школу.

– На цій посаді я пробула до 1949 року, а згодом поїхала до Городнянського педучилища, оскільки добре усвідомила, що робота з дітьми – це моє покликання, – розповідає Катерина Митрофанівна. – Вивчилася, стала учителькою початкових класів.

Учителька від Бога

Так про Катерину Кнут кажуть її колишні учні. Вони і зараз, незважаючи ні на що, приїздять, приходять до своєї першої вчительки. Ось на початку грудня їй виповнилося 90, то її чепурна і гостинна оселя ледь усіх вмістила. Вітали учительку, зичили довголіття і щастя.

– Живу я хоч і сама у своїй хаті, але одинокою не почуваюся, – ділиться бабуся. – Син з невісткою мені в усьому допомагають. І я рухаюсь, не лежу, а щось роблю. Ось брикету внесла, грубу топитиму. Їсти варю, у хаті порядок підтримую. Радіо, газети – мої друзі і порадники. А найближча газета – це член моєї сім’ї уже багато-багато років.

Чоловік у Катерини Митрофанівни був людиною доброю і відомою. Йому майже десять літ довелося служити в армії, у військах, які охороняли Кремль. Бачив Сталіна і всіх його соратників. Брав участь у параді Перемоги 1945-го… У селі працював і головою сільради, і головою колгоспу.

– Я прожила з ним у радості і любові, – зізнається Катерина Кнут. – Мій Арсеній Павлович любив людей, завжди йшов їм на виручку, а ще він, як і я, гарно співав.

Колишня учителька знає долю ледь не кожного свого учня. А скільки їх було у неї? Однак на всіх у Катерини Митрофанівни вистачало душевного тепла і материнського серця.