Навіть сьогодні 92-річний ветеран до дрібниць пам’ятає перший день Великої Вітчизняної.

DSC_3752Житель Червоних Партизан Федір Сиротенко проїхав за кермом «полуторки» тисячі воєнних кілометрів. Перемогу зустрів у Берліні. А до того двічі побував у ворожому полоні, двічі втікав від німців, пішки дійшов від Вязьми до рідного села й два роки працював у окупації.

Сьогодні цей сивочолий ветеран навіть сам дивується, як йому пощастило вижити у тій страшній війні. Адже на його очах під німецькими бомбами гинули сотні людей. Найстрашнішими, за його словами, були перші дні й місяці війни, коли наша армія лише вчилася воювати з фашистами.

– Як такого фронту спочатку не було, – згадує Федір Іванович. – Наші війська постійно відступали, навіть правильніше буде сказати – тікали. Німці без кінця бомбардували, удень і вночі, скрізь на мотоциклах снували десантники з кулеметами. Страшно було – не передати! Найбільше лякала безпомічність наших командирів, які й самі не знали, як діяти, як воювати. Посилали у вогонь сотні й тисячі солдатів, а потім знову відступали.

Війна для Федора Сиротенка почалася у Калузі – на той час він служив у армії, водієм. Каже, саме ця спеціальність і врятувала йому життя на війні: вправних шоферів на той час мало було, тому зайвий раз їх під кулі не посилали, берегли.

У день, коли почалася війна, у солдатів був вихідний. Командир роти повів підлеглих у театр. Про те, що вже почалися бойові дії, хлопці не знали – тоді не так часто можна було послухати навіть радіо. Вже коли побачили на шляху колони військової техніки – усе зрозуміли.

І відразу Федора Сиротенка відправили на фронт. На його «полуторку» завантажили міномет, 12 артилеристів – і у бій під Вітебськом. З того бою не повернувся жоден із бійців. А наш земляк, відступаючи з армією, потрапив під Вязьмою в оточення, потім у полон.

Напівроздягнених, страшенно голодних, десятки тисяч радянських солдат німці гнали пішки до міста, щоб завантажити в ешелони й відправити до Німеччини. Федір Іванович пам’ятає, як йому вдалося вирвати у полі цукровий буряк – більших ласощів не пригадує, з’їв його миттю, хоча й попало за те від конвоїра.

З полону наш бранець утік, однак його знов упіймали, трохи попрацював у Вязьмі на пекарні, а потім ще раз вдалося втекти. Пішки йшов до рідного села багато тижнів, повернувся додому геть знесилений аж на Різдво у 1942-му.

Німці його не чіпали, а коли у 1943-му прийшла Радянська Армія – знову служив шофером, до самої Перемоги. Везунчиком виявився: і серйозних поранень уникнув, і концтабору, і навіть до штрафної роти як колишній військовополонений не потрапив.

Фото автора.

Коментарі закриті.