За кілька днів до відправлення на місце ядерної катастрофи Івана Петровича райвійськкомат попередив, аби найближчим часом нікуди з дому не відлучався – ні в гості, ні в лікарню, ні на відпочинок за межі своїх Кукович. А чому – не сказали.

Іван Котченко радіє кожному прожитому дню, не зважаючи ні на що.
Лише спазм у горлі

О першій годині ночі 17 вересня Івана Котченка розбудили. На той час він був у свої 42 роки військовозобов’язаним, отож зібрався швидко, по-армійськи. Взяв із собою їжі на добу, вдягнувся і ступив за поріг свого дому у невідомість.

– Я здогадувався, куди і навіщо мене взяли, однак розпитувати що й до чого не став, не по-чоловічому це та й не гоже військовозобов’язаному опускатися до рівня сільської пліткарки, – розказує Іван Петрович. – Серед 22 чоловіків, яких автобусом везли до обласного військкомату, я був найстаршим. Прибули ми до Білої Церкви, де нам видали військову форму. Ми з хлопцями ще і по 10 карбованців поклали на всяк випадок, аби додому було за що доїхати.

Далі ліквідатор, важко зітхнувши, повідав:

– Їдемо ми на Чорнобиль, у кожного своя думка в голові, а назустріч нам вервечки автобусів з переселенцями із забрудненої зони. З вікон виглядають усміхнені діти, заплакані дорослі… У нас у всіх, хотіли ми того, чи ні, на очах виступили сльози, а в горлі з’явилася якась тверда грудка, через яку – ні говорити, ні їсти. Ніби спазми звели усе єство. Такого відчуття я не переживав до цього ніколи в житті.

Дезертир мимоволі

Прибули ліквідатори до Іванкова, що на Київщині, у 30-кілометрову зону. І розпочалося їх життя і робота по-новому.

– Таких як я там називали партизанами, – каже Іван Котченко. – Підйом був о шостій годині ранку. Перед виходом на дах зруйнованого четвертого реактора нас вдягали у таку собі куртку з тонкого сплаву свинцю, яка закривала грудну клітину і спину. Обличчя закривали «пелюстком» – це така спеціальна маска-респіратор. По 15-метровій драбині на дах забиралися попарно шість чоловік. Усе було чітко сплановано – що кому робити на тому даху. Одні графіт збирали і вкидали його у ящик, схожий на сміттєвий контейнер. Ящик той піднімав над реактором вертоліт. Рівно за одну хвилину ми мали зібрати скільки встигнемо графіту і причепити контейнер, аби гелікоптер його забрав з даху. Графіт збирали, надягнувши на руки три пари різного роду рукавиць. Через хвилину роботи на реакторі нам на зміну приходила інша «шістка». І так було 18 разів. Радіаційний фон на даху реактора тоді був 1600 рентген. Так нам казали, а насправді що там діялося – одному Всевишньому відомо.

Ще ліквідатор пригадав випадок, який йому дуже врізався у пам’ять.

– Якось перед виходом на четвертий блок реактора під час обов’язкової переклички переплутали моє прізвище і назвали Кочетковим. А нема серед нас такого! Що тут зчинилося! Дезертиром назвали, начальство було впевнене, що цей Кочетков утік додому. А тоді я наважився і попросив уважніше прочитати прізвище. Виявилося, що треба було Котченко, а не Кочетков. У мій паспорт заглянули, щоб пересвідчитися, що саме я і є той Котченко.

Відпрацювавши належний час на даху реактора, «партизани» з Чернігівщини додому не їхали. Їх зобов’язали виконувати інший фронт робіт – прибирати територію атомної станції, проводити огляд даху третього енергоблоку, працювати на складах рідкого палива і в місцях захоронення радіоактивних відходів.

– За все те особисто я отримав дві подяки від командира тамтешньої військової частини. А ще – 25 рентгенів опромінення за офіційною версією. А за правдивою?

З реактора – на роботу

Повернувся Іван Петрович до своєї сім’ї якраз на храмове свято у Куковичах – 14 жовтня, на Покрову.

– У Жулянах, в аеропорту, де ми проводжали на літак своїх побратимів з Донбасу, від нас розбігалися в усі сторони люди, коли дізнавалися, що ми з четвертого реактора, – зітхає Іван Котченко. – Від того на душі ставало так сумно, що і жити не хотілося. У чому ж ми винні, що прибирали радіоактивне сміття, рятуючи життя іншим, свого не шкодуючи? А дивилися на нас, немов на прибульців з іншого світу – з боязню і підозріло. Дуже образливо це.

Похрамувавши і прийнявши у своєму домі гостей з нагоди православного свята і з нагоди повернення з радіаційного пекла додому, уже наступного дня Іван Петрович пішов на свою звичну роботу – доглядати бичків на ферму місцевого колгоспу. Став працювати як і раніше – чесно і з повною віддачею сил, не зважаючи на другу групу інвалідності першої категорії, яку здобув у Чорнобилі.

Пільги є, здоров’я немає

Проблеми зі здоров’ям почалися одразу. То руки-ноги спазми так схоплять, що світ стає немилим, то голова розболиться, ніби ось-ось має розірватися на шматки. А через рік у Івана Котченка розхиталися одразу всі зуби і їх довелося повиривати.

– До Чорнобиля я по лікарнях не ходив і зуби були у мене, мов дуби, – каже ліквідатор, – а тут таке. Манну кашу дружина два роки варила, доки обзавівся новими зубами.

Щороку Іван Петрович їздить в санаторії поправляти своє здоров’я, часто і в лікарні буває. Усе – і путівки, і квитки до місця відпочинку, і курс лікування – безкоштовно. Має ліквідатор пільги на оплату за газ, електроенергію. Однак пенсію йому нарахували мінімальну, хоча закон передбачає таким як він понад вісім тисяч гривень. Але щоб домогтися розміру такої пенсії треба звертатися до суду. Його побратими уже це зробили.

– Я дуже вдоволений тим, що живий, – оптимістично заявляє Іван Котченко, – бо половина тих хлопців, з якими відправлявся на ліквідацію аварії, сплять уже вічним сном. А я ще радію усьому і всім, що мене оточує. Я радий, що поруч мене є кохана дружина, яка розуміє мою біду і підтримує як може. Відчутну допомогу у веденні домашнього господарства надає рідний брат Микола. Він і сіна допомагає на зиму заготовити, і чергу корів відпасти, і на городі в усьому сприяє. А взагалі маю велику і дружну родину, членів якої доля розкидала по різних містах колишнього СРСР. Однак це не заважає підтримувати нам одне одного, допомагати і морально, і фізично. Я щасливий з того і, мабуть, саме завдяки сім’ї і роду своєму я живу на цьому світі. Дуже шкодую, що вже ніколи не зустрінуся з своїми побратимами, з котрими рятували Україну від невидимого ворога.

Коментарі закриті.