Журналісту й письменнику, нашому земляку Івану Корбачу 25 жовтня виповнюється 85 років.

Народився Іван Михайлович 1926 р. у Березні. Закінчив Львівське загальновійськове училище та факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Понад 33 роки служив у армії. Учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни. Перебував на Кубі під час Карибської кризи.

Працював у військовій пресі, газеті «Правда України». Член Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України.Він автор романів «Весы Меркурия», «Сотники», «Останній похід короля», повістей «Відповідаю за небо», «Сіль на погонах», «Максимова гора», «Попереду грому», «Шляхами століть», «Їхала цариця нашим краєм» та інших, збірок оповідань і нарисів «Що за люди березенці», «Так ми служимо». Здійснив літературний запис п’яти документальних повістей ветеранів війни.

Друкувався в журналах «Дніпро», «Радуга», «Советский воин» та інших періодичних виданнях. Лауреат двох літературних премій ім. М.М.Коцюбинського та премії Українського фонду культури.

Полковник у відставці. Нагороджений трьома бойовими орденами та 35 медалями, Грамотою Президії Верховної Ради СРСР, одержав подяку президента України.

– Іване Михайловичу, що для Вас у житті залишило найбільше враження, яке не зникає до сьогодні?

– Найголовніше, звичайно ж, армійська служба, насамперед – війна. Другий Білоруський фронт, на якому у 18 років я командував відділенням автоматників і пройшов через всю Польщу і німецьку Померанію.

Початок війни зустрів п’ятнадцятирічним юнаком, коли до моєї рідної Березни увірвалися німці. Досі не можу забути, як теплого весняного дня 1943 року центральною вулицею селища котилися німецькі вантажівки. Супроводжували їх автоматники. А в кузовах під наглядом поліцаїв покотом лежали люди. Невдовзі всіх їх розстріляли на Красному кладовищі… Називають цифру 130 чоловік, а всього в Березнянському районі за два роки окупації вбито 376 чоловік.

Після визволення Березни мене зарахували до винищувального батальйону. А коли мені виповнилося сімнадцять з половиною років, був призваний на війну. Два місяці пробув у навчальному полку, далі – фронт. Там закінчив курси молодших командирів.

І ось – перший бій… Нашому батальйону наказано заволодіти невеличким німецьким містечком. Але ми наштовхнулись на сильну оборону противника. Над головами засвистіли кулі, надійшла команда окопатися. Спритно запрацювали малі саперні лопатки, які кожен солдат носив у чохлі на поясному ремені. Противник відкрив мінометний вогонь, почулися близькі вибухи, до мене долітали осколки снарядів і кавалки землі. Дивовижно – на початку бою я не відчував ніякого страху. Він прийшов пізніше, коли я побачив перших загиблих від куль і осколків юнаків із нашого взводу.

Коли настав довгожданий День Перемоги, відчуття було неймовірне. Просто не вірилось, що я уцілів у цій жорстокій війни. Із нашого взводу автоматників, а це було 42 бійці, у строю залишилося п’ятнадцять.

Потім довелося відбувати строкову службу цілих сім років. Після цього вирішив стати професійним військовим, офіцером. Тридцять три роки віддав службі у Радянській Армії. Перебував у 14-ти військових гарнізонах – у Польщі, Німеччині, Сибіру, Західній Україні, на Курильських островах, Чукотці й на Кубі. Але моїм головним гарнізоном завжди була рідна Березна.

– А що Вас покликало в журналістику й літературу? І коли вперше взялися за перо як письменник?

– Коли я побачив звірства фашистів у Березні, ще тоді юнаком почав вести щоденник. До речі, він зберігся і по-сьогодні. Міркував собі так: рано чи пізно народ все ж вижене ворога із нашої землі. І тоді я розповім, що довелося бачити й пережити. А потім навіть почав писати «роман», якому дав звучну назву «Життя». Досі в мене від того «роману» збереглися два зошити.

На фронті, звичайно, нічого не писав. Після війни, перебуваючи на службі, писав статті до армійської газети. А коли перевели по службі на Курильські острови, був призначений кореспондентом дивізійної газети «Советский пилот».

Набравшись досвіду на журналістських репортажах, нарисах, замітках, взявся за написання книги. 1959 року в Хабаровську вийшла моя перша книжка «Всегда в полете». У ній я розповів про життєвий шлях льотчика-винищувача Героя Радянського Союзу Михайла Токаренка. Писав про людей, з якими доля зводила на життєвих перехрестях: про льотчиків-винищувачів, військових журналістів, просто людей у погонах.

А коли звільнився в запас, відчув потребу розповісти історію рідного краю. Першою у цьому списку стала повість «Шляхами століть». У ній я відкрив для себе і розповів для людей історичні реалії про моїх предків-березенців, що були причетні до творення Київської княжої держави, боролися проти татаро-монгольської навали, шляхетсько-польського панування, брали посильну участь у ствердженні козацької України, пережили драми і трагедії XX століття.

– Ви написали більше трьох десятків книжок. Чи є серед них найдорожча для Вас?

– Книжки – це мої діти. Духовні діти. Вони всі дорогі для мене. Як дорогі і шість упорядкованих мною календарів Чернігівського земляцтва. Взагалі Чернігівське земляцтво – це важлива для мене сторінка життя.

Куди б мене не закидала доля, серцем і думками я завжди повертався до рідної Чернігівщини. Після повісті «Шляхами століть» взявся за написання історичного роману з часів гетьманщини, в центрі якого поставив долю родини менського сотника Івана Сахновського та Генерального писаря Малоросійської колегії Андрія Безбородька. Можливо, саме її я б виділив серед інших За цю книгу я був удостоєний премії імені Михайла Коцюбинського.

– Іване Михайловичу, а хто Ваші батьки?

– На жаль, не можу похвалитися знанням роду до сьомого чи дванадцятого коліна. Але до п’ятого знаю. Батькова гілка бере початок з потомственого козацького роду Корбачів, які вже кілька поколінь пов’язані з Березною та її околицями. Ще в 20-х роках минулого століття неподалік Березни існував хутір Корбачівка. А коріння матері – з хутора В’яльківка, що під Стольним.

– І останнє, традиційне: які Ваші творчі плани, над чим працюєте нині?

– Планів багато. От лише як їх реалізувати? Мене хвилює сучасний стан рідного краю, зникають села. Хотілось би розповісти про традиційний побут земляків, про культуру господарювання, яка на сьогодні, на жаль, виглядає непривабливо; поговорити про можливості використання давніх селянських народних звичаїв та традицій.

Розмову провів та записав Микола ТКАЧ, член Національної спілки письменників України, кандидат історичних наук.

Коментарі закриті.