Іван Бурий з Гусавки домагається встановлення статусу учасника бойових дійІнвалід Великої Вітчизняної війни Іван Бурий уже кілька років намагається отримати статус учасника бойових дій. На його думку, має усі підстави для цього. Іван Гаврилович писав листи багатьом народним депутатам, до прокуратури і обласного військкомату з проханням посприяти йому, однак чинне законодавство не на його стороні.

Юний розвідник

У вересні 1943 року радянська кавалерія вигнала з Локнистого і Гусавки нацистських окупантів. Командування вирішило перевірити місцевість, прочесати ліси, аби пересвідчитися, що ворог там не ховається. Для виконання завдання було направлено групу з 30 кіннотників. Час минав, а вони не поверталися.

Якогось дня Івана Бурого спинив один з офіцерів. 14-річний хлопець йшов додому від родичів. Військовий, дізнавшись, що Іван місцевий і добре знає усі яри і ліси, попросив його передати кавалеристам пакет і дізнатися, чому вони затримуються.

– Одягли на мене речовий мішок і я вирушив до гаю Ріпище, адже, за словами офіцера, саме там мали бути наші кіннотники, – згадує Іван Гаврилович. – По дорозі, неподалік гаю Кубракове, помітив двох фашистів, які прямували до мосту через річечку Млинок. Раптом зі сторони хутора Перше Травня вдарила наша артилерія. Один із снарядів вибухнув неподалік мене.

За гуркотом канонади Іван не чув посвисту куль. Одна з них влучила хлопцю у ліву ногу.

– Стікаючи кров’ю і переборюючи нестерпний біль, я продовжував шлях до Ріпища, аби виконати бойове завдання, – розповідає дідусь. – З Божою поміччю дістався до своїх, яким розказав про фашистів.

У Гусавку Іван в’їхав разом з кавалеристом на вороному коні і доповів командиру, що із завданням справився. Той похвалив хлопця.

– Він навіть записку написав, що я дійсно кавалерійський розвідник і довів це своїм мужнім вчинком, – каже Іван Гаврилович. – Адресу мою командир записав, обіцяв написати мені листа, але я так і не дочекався. Війна є війна.

Пошкоджену ногу мати намагалася вилікувати, однак діло на поправку не йшло. Тоді вона підводою відвезла Івана у Стольне до госпіталю, де і порятували юного розвідника.

– На жаль, не зберігся той запис від командира, – журиться Іван Гаврилович. – Мама, переживаючи за мою подальшу долю, спалила записку, як сама тоді казала – від гріха подалі.

На мирному фронті

На кусень свого хліба Іван Бурий почав заробляти з весни 1946-го. Тракторист Ілля Суслаєв погодився взяти хлопця собі у помічники – разом орали на гусеничному тракторі.

– Цей трактор заправляли гасом, – пригадує Іван Гаврилович. – Ілля навчив мене управляти, техніки безпеки дотримуватися. Якось він довірив мені самостійно зорати поле. Коли навідалися бригадир і обліковець, то були приємно вражені моєю роботою – оранка глибока, рівна.

Направили Івана на курси трактористів. Працював по їх закінченні на совість.

– Мені вже 84 роки, але я й досі горджуся, що на моєму тракторі постійно майорів прапор передовика соцзмагання, – каже Іван Бурий.

Так все трудове життя і минуло в колгоспі. З виходом на пенсію хвороби почали чіплятися до Івана Гавриловича. Переніс кілька операцій, лікувався в обласному госпіталі.

А тоді, згадавши свою участь у юному віці у війні, подав заяву до обласного військкомату, аби йому встановили статус учасника бойових дій.

На засіданні комісії обл­військкомату Івану Бурому відмовили, оскільки відсутні певні документи. Якщо ж необхідних паперів нема, то дозволяється брати до уваги показання не менше двох свідків.

Іван Гаврилович таких свідків знайшов – Олександру Оберемок і Василя Сердюка. Однак через свій надто поважний вік вони не можуть взяти участі в суді, позитивне рішення якого підтвердило б право Івана Бурого на визнання його учасником бойових дій.

Коментарі закриті.