Марія Савченок уже понад піввіку живе в Україні. З далекого Казахстану її привіз коханий Григорій. Побралися вони, коли дівчині було всього 17 років. А як виповнилося молодій дружині 18 – поїхали на батьківщину чоловіка у Волосківці. Усякого було, доки призвичаїлася Марія до українських традицій. Але через усе життя ця пара пронесла любов і взаємну повагу.

dolyz_voloskiv

Побралися за два тижні

– Після служби в армії Гриша приїхав в Усть-Кам’яногірськ по комсомольській путівці, – згадує Марія Матвіївна. – А я тоді ще зовсім «зелена» була. Саме приїхала до міста паспорт оформляти, то з дівчатами зазирнули на танці. Там і познайомилися. Та так усе у нас закрутилося, що через два тижні вирішили одружитися. Батьки перелякалися! Ну куди заміж, як і паспорта ще нема? Та нічого, змирилися.

Пристав Григорій до них, так би мовити, у прийми, бо куди ж їхати, як дружину ще до повноліття доростити треба? Працював трактористом, ладив із великою родиною – у сім’ї Марії, окрім неї, ще п’ятеро дітей було. А потім надійшов лист із Волосківців від матері з проханням повернутися додому, бо нікому було за нею доглянути.

– Батьки мене не пускали, – каже Марія Матвіївна. – Близький світ – за тисячі кілометрів дитина поїде! Та я сказала, що як по-хорошому не відпустять, то втечу. Мусили погодитися. Коли мені виповнилося нарешті 18, ми розписалися і поїхали – так і почалося моє життя в Україні. Не відразу усе добре складалося. Приїхала я вже вагітною, синок у нас невдовзі народився, але за два дні помер. Горювала… Ще й на чужині, без рідні, недосвідчена. Та сама ж таку долю вибрала.

Життя – як дорога

За рік у родині народилася донечка Валя, ще через чотири – Світланка. Марія вдома не сиділа, пішла працювати. Трудилася і в дитсадку, і у школі, на свинофермі, а потім ще й 15 років завідувала складом у будівельній бригаді. Григорій же все життя проробив трактористом.

– Чи не шкодуєте, що колись так далеко від рідного дому поїхали? – питаю у Марії Матвіївни.

Сидимо утрьох на лавочці коло двору понад трасою, балакаємо. Григорій Васильович тільки зніяковіло посміхається, піддакуючи дружині, а та, ретельно підбираючи українські слова, розповідає про їхню долю.

– Життя – воно як дорога: то рівненько стелеться, то ямочка де трапиться, – каже. – Отак і в сім’ї. Я 25 років прожила зі свекрухою, доглянула за нею. Прийняла вона мене добре, гріх скаржитися. І не зважала, що я «кацапка», як кажуть серед людей. Дітей мені гляділа, навчила всього. От тільки не хотіла зразу, щоб я її мамою називала, та я на це уваги не звертала, усе життя так до неї озивалася – вона й звикла.

Понад півстоліття прожили Савченки разом. Доньок на ноги поставили, тепер онуками опікуються, а їх мають трійко: Сергій працює охоронцем у Макошине, Юля – медсестрою у Гомелі, а найменшеньку Яночку нещодавно віддали заміж у Чернігові.

– На батьківщині давно були?

– Колись, за часів Радянського Союзу, разів п’ять мандрували. Ото поберемо дітей – і поїздом від Москви шість діб їдемо у купе, не роблячи ніде пересадки. У восьмидесятих ще й літаком із донькою літали. Довго ніколи не гостювали, бо вдома ж хазяйство, городи. Після 1992-го, як увели у нас купони, більше вже й не їздили, потім старість підкралася. А так хотілося б побути на рідній землі! На могилках побувати. Ми з сестрою, вона на десять років менша, удвох зосталися, решта відійшли на той світ, а я ж їх і не ховала нікого.

Отака кулюка

Марія Матвіївна зі сміхом згадує, як звикала до життя в Україні. Каже, що найскладніше їй довелося з мовою. Як казали, наприклад, спідниця – не розуміла, що воно таке. А якось, було, взялася хату білити й просить свекруху, аби вона кулюку подала. Та й кружу підносить, і миску – усе не вгодить невістці. Мусила Марія сама злазити й кочергу брати – отака у них у Казахстані кулюка.

А ще якось, пригадує, зварила обід і довгенько визирала чоловіка з роботи. Не йде та й не йде! Вона до його двоюрідного брата побігла: мовляв, де Гриша, чого затримується. А той: «Оре твій Гриша».

– Вийшла я на двір і прислухаюся, – сміється. – Щось не чутно, що оре. Пішла до свекрухи – та теж каже, що оре. Я знову надвір – не чую нічого. Тоді не стерпіла та ледь не плачу: «Ви скажіть мені, чого він кричить, а я не чую!» І тільки тоді з’ясувала, що оре – то українською означає землю обробляти.

Коментарі закриті.