Ірина Миколаївна про своє нужденне і довге життя може розповідати цілий день. Має добру пам’ять, в окулярах читає газети. Слух, правда, підводить.

Любов перекреслила війна

На долю Ірини Миколаївни випали і босоноге дитинство, і голодна юність. Згадувати про ті роки бабуся спокійно не може: сльози рясно зрошують її помережане літами, але таке миле обличчя.

– Я оце як розповідаю про колективізацію, голодомор своїм шістьом онукам і стільком же правнукам, то не вірять, що в таких умовах люди жили, працювали, закохувалися і народжували дітей, – каже Ірина Миколаївна. – Мовляв, це я напридумувала сама такого. Але ж і фільми он є про те лихоліття, і книг багато написано. Звичайно, я переповідаю все пережите своїм рідним з деталями, подробицями, свідком чого була сама.

Родом бабуся з Березни, а на хліб заробляла у Чернігові. Незадовго до початку війни там була фабрика, на якій виготовляли ґудзики.

Ірина була гарною дів­чиною, тому і впала в око військовослужбовцю Олександру Кулику. Життя і робота таких, як Сашко, схожа на циган-кочівників – не встигли обжитися і освоїтися на одному місці, як за наказом треба вже лишати військову частину і переїжджати до іншої.

Кулики жили і працювали на Сумщині, ростили вже двох дітей, а під серцем Ірина носила третього нащадка. І раптом – війна. Олександр Кулик з першого її дня взяв до рук зброю і пішов захищати від ворога країну.

Додому повернутися переможцем йому не судилося і потримати на руках новонародженого сина теж. У 1941-му фашистська куля влучила в нього.

Під силу все

За два роки по війні Ірина Миколаївна повернулася з трьома дітьми на батьківщину – до родичів у Березну.

– Не цуралася ніякої роботи, аби сім’я була не голодною, – зітхає бабуся. – А ще ж треба було якось стягуватися на власне житло.

Працювала жінка у пральні, яка діяла тоді при лазні у Березні. А згодом стала випікати хліб на місцевій пекарні.

– Тоді за зміну 20 тонн хліба надходило до магазинів Березнянського району, – згадує Ірина Миколаївна. – Вимоги до випікання були надзвичайно високі, не кожен пекар їх витримував. Я ж старалася як могла, аби більше заробити для своїх діток.

Згодом Ірина Кулик вже мала власну хату, яку відремонтувала, придбала в оселю усе те, що було і в людей.

– Жінки – це такий народ, якому під силу абсолютно все, – впевнена бабуся. – Ви ж самі подумайте, що вся хатня і городня робота на ній, а ще ж – діти, хазяйство і стаж треба заробляти, і копійку в хату принести. Я сама навчилася і паркан лагодити, і дрова рубати, і клітку кролям змайструвати.

…Давно все те було. Виросли і розлетілися по світах діти. Один син уже відійшов у Вічність, а Віталія доля закинула в Калінінград – багато не наїздиться та ще у такий нині непростий час. Доч­ка Лідія, якій уже близько 80 років, переїхала з Чернігова у Березну до неньки, аби клопотатися про неї, адже 14 травня їй виповнилося рівно 100 років.

Вітали і бажали здоров’я

На поважний ювілей до бабусі і прабабусі з’їхалися онуки зі своїми сім’ями, правнуки. Прийшли сусіди, родичі.

Завітали на сторіччя до Ірини Миколаївни і виконуючий обов’язки голови райдержадміністрації Володимир Василенко, який, окрім квітів і подарунка, вручив іменинниці вітання голови облдержадміністрації Володимира Івашка.

Вітали бабусю голова районної ради організації ветеранів України Раїса Москальська, місцева влада Березни, представники управління соцзахисту, терцентру.

– Дай Боже, аби Ірину Миколаївну нам привітати ще і у її 110-річчя, – мовив, даруючи квіти і цінний сувенір, голова Березнянської ветеранської організації Андрій Прядко. – Теж, погодьтеся, ювілей.

– А так воно і має бути, – сказала дочка іменинниці Лідія Олександрівна, – тут одна «екстрасенс» наврочила моїй мамі ще й довші роки життя. Дай Бог.