Немає тієї сільської роботи, яку б не знав і не умів з нею справитися Михайло Симончук з Ушні Менського району. Чотири роки тому йому ампутували ногу, однак чоловік не здався і рук не опускає.

На всі руки майстер

Михайло Симончук за усі свої прожиті 68 років спробував усякого діла. Пас корів і свиней, порав телят. Працював на буровій, а тоді пересів на трактора. У жнива управляв штурвалом степового корабля. Майже два десятиліття пропрацював на Десні бакенщиком.

– Річка, як знаєте, дуже зміліла, – каже Михайло Миколайович, – по ній майже не ходить водний транспорт, то і бакенщики стали непотрібні. Переводили мене на таку ж роботу у Чернігів, але я не погодився – не міг залишити сім’ю, та й не з руки мені там робота. Працевлаштувався у місцевій школі столяром-кочегаром.

Умілим і невтомним рукам Михайла Симончука роботи у навчальному закладі вистачало щодня. Фарбував і ремонтував шкільні меблі, опалював приміщення, обкошував подвір’я школи від бур’янів… Шукав і знаходив діло своїм рукам на усі дні року. Звідси і на заслужений відпочинок вийшов.

У двобої з бідою

Ніщо не віщувало лиха. Михайло Миколайович не сів перед телевізором як вийшов на пенсію, а господарював у власному обійсті. Сільської роботи, як відомо, роками робити – не переробити. Ото натупцяється за день – усе тіло болить, а найбільше – ноги. Списував усе те на свої поважні літа та постійну зайнятість, через яку майже і не відпочивав.

А тоді помітив, що справа зовсім не у втомі, права нога почала чорніти. Звернувся до лікарів, а ті винесли страшний вердикт – треба негайно ампутувати кінцівку, бо хвороба може перекинутися і на другу. Як виявилося, сталася закупорка артерій, кров майже не надходила до ноги.

– Оперували мене в чернігівській лікарні. Хірург тоді сказав, що усе подальше моє життя залежатиме виключно від мене. Як упаду духом – добра не буде, а як не зважатиму на свою інвалідність, житиму, як мовиться, довго і щасливо. Я вибрав другий варіант свого існування.

Трудові будні

Михайло Симончук, як і до хвороби, усі дні у клопотах. Влітку сапує город, прориває буряки, збирає по осені картоплю. А ще – рве зілля поросяті і качкам, годує козу і курей. Часто на інвалідному візку їде до Десни порибалити – дуже любить він це діло.

– За день, бувало, що і по три – чотири кілограми наловлював, – посміхається, – то роздавав родичам, кумам, сусідам, а наступного дня ішов, тобто їхав знову.

Ще Михайло Миколайович уміє плести гарні і зручні кошики та верейки. Пруттям його забезпечує син, а він тоді плете.

– І собі, і людям є, – каже чоловік, – а ще я і заробляю на верейках. Торік, приміром, виконав замовлення сільгоспкооперативу «Авангард» на тисячу гривень. Та грошей я не взяв, зерна попросив своєму птаству.
Михайло Симончук клепає коси одиноким своїм землячкам, рве на городі квасолю, а тоді лущить її, не поспішаючи. Насіння з гарбузів вибирає, грубу топить.

– Я і риб’ячу юшку умію смачну готувати, – каже Михайло Миколайович, – аби тільки вода поруч була. Це в мене один недолік – відра води в хату не внесу.

Має він два візки для пересування по вулиці і по хаті.

– Вони старезні, зношені на всі сто відсотків, я їх сам і ремонтую. Якби де гуму нову для коліс роздобути, було б добре, а так незручностей вистачає, – журиться дідусь.

Маючи першу групу інвалідності і пенсію 850 гривень, Михайло Миколайович не засмучується і не падає духом.

– Я з вдячністю щодня згадую свого хірурга, який навчив мене жити за моїх нинішніх умов. А ще молюся на свою сім’ю, яка любить мене, піклується. Я вдячний і дружині, і сину, що не вважають мене немічним, а просять щось зробити, десь підсобити. Та я і сам свою роботу бачу і справляюся з нею, – каже Михайло Симончук.

Коментарі закриті.