Усі знають, що студенти – особливі люди, у яких ніколи немає грошей. Часто про них кажуть, що вони ледарі, котрі живуть тільки за рахунок батьків, дідусів та бабусь. Сидять у них на шиї, просять, щоб висилали передачі та гроші. А з іншої сторони: чи знаєте ви, як не просто студенту влаштуватися на роботу, де можна підзаробити, щоб не так обтяжувати батьків? Спеціально для «Нашого слова» я провела кілька експериментів на тему: «Як студенти влаштовуються на роботу».

Працювати – зась!

Якось на заняттях нам одна викладачка сказала, що студенти, які навчаються на бюджеті, просто не мають права працювати. Адже держава за них платить, тобто, надає свого роду кредит, гарантом якого має бути стовідсоткова явка на пари та успішність навчання.

Але що ж поробиш, якщо щороку на початку семестру перша стипендія переходить до рук тих же викладачів – «на книжки». Воно й справді: випустили кафедрою чи то книгу, чи методичку, чи робочий зошит, а потім заробляють на них.

А якщо студент захворів та потрапив до лікарні? Навіть на п’ятиденне лікування звичайного грипу нині потрібно, як мінімум, 100 гривень. Вийшов з ладу телефон, порвалися джинси, треба нова кофтина, день народження подруги чи друга… Де ж його набратися стільки грошей?

Минулого року на День студента влада пообіцяла збільшили з 1 січня стипендії. Ось уже травень, а стипендія так і не змінилася…

Або – або…

Перші мрії студентів – знайти роботу за спеціальністю. І офіційну, щоб був запис у трудовій книжці. Але не усім ми, молоді спеціалісти, потрібні. Таланить тому, хто за допомогою родинних зв’язків займає заздалегідь «пригріте» місце.

На одному з інтернет-ресурсів я спробувала знайти роботу менеджера. Перше, що роботодавці вимагають, – стаж. А де ж його мені, студентці, взяти? Вибір тут не великий: або ходити на лекції, або здобувати стаж.
Інколи досвід роботи не вимагається. Набираєш номер телефону, щоб дізнатися більше про вакансію. Але як тільки там дізнаються, що ти студент, – розмову одразу закінчують.

Без кави не приходь!

Після пари – трійки таких розмов починаєш розуміти, що надто високо злетіла зі своїми мріями. «Опускаюся» до посади помічника менеджера. Під час телефонної розмови мені повідомили, що працевлаштування неофіційне. Маю друкувати величезну купу документів, їздити на інший кінець міста (це – у Києві). А до того ж – заїжджати у кав’ярню і купувати начальнику каву. На це потрібно ще півгодини, бо кав’ярня трохи не по дорозі.

Хоча заробітну плату обіцяли пристойну, графік роботи досить жорсткий. Щоб працювати, треба розпрощатися з парами. Або, в кращому випадку, їхати на роботу одразу ж після пар і гарувати до дев’ятої вечора. А коли ж тоді справлятися з домашніми завданнями та курсовими проектами?

Крім того, на твої, неофіційно працюючі, плечі падає надто велика відповідальність. І за прорахунки у роботі загрожують солідні штрафи.

Посміхаємося й роздаємо

Наступна робота, на яку я вже влаштувалася, полягала у роздачі рекламних листівок. Знайшла її у тому ж таки інтернеті. Працевлаштування так само неофіційне, в основному – для школярів та студентів.
На початку для нас організували тренінги, розповіли, як працювати промоутером. За порушення робочого графіку, неохайний зовнішній вигляд, роботи в навушниках та інші «гріхи» вираховувалася немаленька сума з заробітної плати.

Година роздачі листівок коштувала 15 гривень. Працювала в понеділок, середу, п’ятницю, суботу та неділю. Рекламна акція тривала два тижні. За цей час можна було заробити 480 гривень.

Мені доводилося одразу ж після пар їхати на роботу, по дорозі перехопивши якусь булочку. Приїжджаєш, відмічаєшся – і на вулицю.

На вулиці холодно, а ти стоїш. Йде дощ, а ти стоїш. По телефону розмовляти не можна, музику в навушниках слухати не можна, адже якщо приїде на перевірку контролер, побачить порушення, то вирахує з зарплати. Своїх контролерів я не знала. Мені щодня телефонувало їх чоловік п’ять, перевіряли, чи я буду на роботі.
Стоїш собі, посміхаєшся, пропонуєш людям рекламні листівки, а вони на тебе дивляться, як Ленін на буржуазію. Хтось просто пройде і візьме, інший посміхнеться, а хтось взагалі накричить.

Не посміхаєшся? Мінус 30 грн.

Я стояла на одному місці два тижні через день. Люди ходили одні й ті ж. Звісно, я їм просто набридла своєю рекламою.

Одного разу побачила, як мене фотографував якийсь чоловік. Зробивши кілька знімків на мобільний, він представився моїм контролером. Приїжджав перевіряти. Зауважив, що я не посміхаюся людям. Але пообіцяв промовчати, бо це порушення коштує 30 гривень з денної зарплати.

Пройшли два тижні дуже швидко, але надто важко. Вже на другий день роботи у мене настільки боліли ноги від тривалого стояння на місці, що, здавалося, достояти до закінчення робочого дня просто не зможу. В останні дні намагалася брати в магазині поменше листівок, щоб частіше туди повертатися за новими – так вдавалося більше рухатися і краще переносити навантаження.

Заробітну плату видали тільки через два тижні. Чекати її в черзі довелося дуже довго. У бухгалтерії компанії, яка наймала нас на роботу, не було дрібних купюр. Коли прийшла моя черга, віддала лист із підписами адміністратора магазину про час початку та закінчення роботи, який був гарантом моєї заробітної плати. Заробіток почали видавати саме дрібними купюрами. Як з’ясувалося, вони думали, що таким чином комусь якоїсь десятки чи двадцятки недодадуть і фірма хоча б трохи зекономить. Чесно кажучи, я була рада, коли ця робота закінчилася.

Роботодавець – інтернет

Робота в інтернеті нині набула особливої популярності. Пошукати щастя у цій сфері вирішила і я.
Спочатку хотіла знайти роботу перекладача. Заповнила резюме, відправила. За декілька днів прийшло пробне завдання – перекласти з англійської декілька невеличких текстів про компанію та інструкцію до фотоапарату.
Тексти не складні. Виконала завдання, а відповіді так і не дочекалася. Чи то вони вже отримали таким чином потрібний їм переклад, чи з іншої причини, але влаштуватися на роботу не вийшло.

Спробувала пошукати щастя на інших сайтах. На одному з них треба було щодня виконувати певні нескладні завдання та запрошувати інших інтернет-користувачів реєструватися. За кожного, хто зареєструється за твоїм посиланням, давали 1,25 долара. На різних сайтах, у соціальних мережах я шукала тих, хто хотів би зі мною спів­працювати. Нарешті вдалося заробити необхідну суму для переказу грошей на мій персональний інтернет-гаманець. Однак навіть через місяць мої кревні 50 доларів так і не надійшли.

На іншому сайті потрібно було «ходити» за рекламними посиланнями, а потім звітувати про виконану роботу. А ще – реєструватися, залишаючи таким чином свої персональні дані, включаючи номер телефону. Чи не найлегшим було голосування у різних опитуван­нях.

Однак вартість виконання одного такого завдання коливалася від одного до трьох американських центів. На голосування потрібно витратити від п’яти до десяти хвилин, на реєстрацію – 20. Тобто, щоб накопичити більш-менш прийнятну суму, доведеться працювати цілу добу. Просидівши три години за комп’ютером, я заробила аж 22 центи (одну гривню 76 копійок).

***

Бути студентом так само нелегко, як і водієм, лікарем, бухгалтером. Гроші – це те, від чого усі ми залежні. То чому б не дати можливість молоді заробляти? За кордоном багато компаній живуть за рахунок ініціативної молоді, яка є рушійною силою установи. У нашому ж суспільстві віддають перевагу застарілому досвіду пенсіонерів.

Коментарі закриті.