Автор: Анатолій СОЛОМКО, письменник.

Михайло Воронецький… Здається, зовсім недавно щотижня в понеділок, середу і п’ятницю о шостій тридцять ранку Менщина чула його голос з радіо:

– Говорить Мена!

Він розповідав про районні новини, організовував виступи керівників, передових, знаних трударів. Завжди був у творчому пошуку, подавав матеріали незвичайні, цікаві, які надовго залишалися у пам’яті слухачів.

***

Якось до мене завітав мій колишній однокласник, а згодом відомий актор Віталій Розстальний. Ще коли ми жили у Холмах (нині Корюківського району), разом із Віталієм закінчували середню школу.

Голова райдержадміністрації Віктор Олійниченко, дізнавшись про приїзд актора, запросив нас до себе.

– Не думав, що тиснутиму руку знаменитому «маршалу Тимошенку»! – усміхнувся Вік­тор Григорович.

Згодом він з цікавістю слухав Віталієву розповідь про його артистичну кар’єру, про кінофільми, у яких той грав, цікаві епізоди зі зйомок фільмів «Битва за Москву» Юрія Озерова та «Війна» Івана Стаднюка. Саме в цих фільмах Розстальний і створив образ маршала Тимо­шенка.

Коли ми вийшли від Олійниченка, на нас при виході з будинку адміністрації чатував Михайло Воронецький. Походжав нервово біля дверей і курив.

– Знайомся, Віталію, – усміхаюся приязно до Воронецького, – це наш місцевий Вадим Синявський.

– А чому не Юрій Левітан? – запитально дивиться він на мене, випромінюючи з очей смішинки-іскринки.

– От що, шановні наші земляки, – серйозно починає Воронецький. – Як ви дивитесь на те, щоб записати вас на плівку і пустити в ефір?

– Як ти, Толян? – Віталій до мене.

– Це був би клас! – вигукую. – Народний артист України Віталій Розстальний – провідний актор Київського академічного драматичного театру імені Івана Франка – своїм золотим голосом читає фрагмент із нового роману Анатолія Соломка!

– Не блазнюй, Толяне! – сердиться Віталій. – Я серйозно питаю.

– Я і не збираюсь блазнювати.

– Тоді завтра о дев’ятій ранку чекаю вас у себе в радіостудії! – рішуче каже Воронецький і міцно тисне нам руки…

А вже наступного ранку, коли Михайло таки записав нас із Розстальним, я запитав весело:

– То коли ж слухати радіо?

Михайло на мить замислився:

– Розумієте, цей тиждень забитий. А 18 вересня – День визволення Мени від фашистських загарбників. Ось 20 вересня… Так, 20-го – «вікно». Тоді і слухайте.

– На жаль, я вже буду в Києві! Ро-бо-та! Нічого не поробиш, – наче аж сумно проказав Віталій.

***

Михайло Воронецький народився в мальовничому куточку Придесення. Був закоханий у квіти, духмяні трави, у все, що росло із землі, цвіло різнокольоровим цвітом, манило до себе. Бувало, лягав горілиць десь на осонні, вдивлявся в бездонне голубе небо і неначе чув ласкавий шепіт когось невидимого: «Ти – син Землі, і чи не тобі ж од Бога дано дарувати людям радість? Любити і поважати їх за важку працю, за красиві вчинки?»

Ще зі шкільної лави почав писати невеличкі замітки, нариси про своїх односельців, цікаві сільські новини до районної газети. Згодом його помітили, запросили працювати у «Колгоспну правду».

Як же він радів, яке то було щастя! «Я – ко-рес-пон-дент!» – не раз подумки збуджено вигукував.

Мене познайомив з Михайлом колишній його співробітник Андрій Валуй. Невисокого зросту, з відкритим вольовим обличчям, Воронецький прийшов у редакцію не новачком. Уже з перших публікацій стало видно: це зрілий, досвідчений газетяр. І невдовзі його призначили завідувати відділом партійного життя. На той час то була величезна довіра.

А ми заприятелювали з ним майже відразу після знайомства.

***

Якось приїхав на Хрещатик, щоб дещо купити, бо вже завт­ра збирався у Мену. Глядь – попереду крокує Воронецький. Наздоганяю, якусь мить іду поруч, скоса позираючи на земляка. Простоволосий, задумані примружені очі, у білій сорочці з краваткою, у строгому костюмі. Прискорюю крок і, широко ступаючи, випереджаю його, крутнувшись на одній нозі, постаю перед ним.

– Ми з Мени! – вигукую. – А ви?

Михайло зупиняється на ходу вражено, наче перечепився через перепону, і блискає на мене розгублено-зніяковілими очима. А оговтавшись, теж го­лос­но вигукує:

– А ми з Миколаївки!

І, раді випадковій зустрічі, обидва регочемо на весь Хрещатик…

***

Завжди, коли приїжджаю з Києва у відпустку до батьків, біжу в редакцію. Так було і того разу.

Заходжу в кабінет редактора, а за столом сидить Михайло Воронецький. Я уже знав, що після навчання у ВПШ його направили у Коропський район редактором газети.

– Що, друже, до нас у відрядження приїхав? – привітно усміхаюся.

– Ні, Анатолію, – теж усміхається. – Северінов пішов на пенсію, з’явилося вакантне місце, то я тепер тут редактор.

– Радий?

– А хіба ж ні! Скучив за колегами, як кажуть, душа рвалася в рідні краї.

Я привітав його з поверненням і побажав творчої наснаги на новому-старому місці.

– А у тебе що нового? – питає мене. – Може, уже і книжку про Мену написав?

– Ще не написав, – кажу у відповідь, – але наступного року в столичному видавництві «Веселка» виходить моя нова повість «Корсетна майстерня пані Марії».

– То це добре! Послухай, Анатолію, а чому б тобі не дати фрагмент з твоєї книжки нам? Залюбки б видрукували, хай меняни прочитають.

І кілька подач районка видрукувала. Це ж він, Михайло Воронецький, відкрив для читачів Менщини моє ім’я. З тих пір і по сьогодні я активно спілкуюся з районною газетою.

***

Я написав дві книжки, приїхав у Мену з надією знайти серед земляків добру людину, яка б фінансово посприяла видати їх. І це було на початку Незалежності нашої країни, коли без спонсора і кроку не ступиш. Запитав поради у Воронецького. І він повів мене в товариство з обмеженою відповідальністю «Сова», познайомив із співза­сновником Вірою Паньковою.

– Віро Михайлівно, це наш земляк, письменник. Він написав дві книжки. Потрібно ваше сприяння, аби видати їх.

– Ну, Михайле Семеновичу, – засміялася вона, – прямо в лоб мене бухнули!

– Дві книжки не в змозі, – уже серйозно додала, – а ось одну… Зайдіть до мене через місяць, Анатолію Михайловичу.

І книжка «Не забудьте полити квіти» вийшла. А пізніше коштом фірми «ПЕПС», очільником якої був Віталій Полторак, вийшла і друга – «Червона троянда кохання».

Я був радий і вдячний землякам, і особливо – своєму другу Михайлу Воронецькому, людині щедрої сонячної душі.

***

Михайло Воронецький віддав улюбленій роботі усього себе, здолавши усі сходинки від рядового кореспондента районки до її редактора. І, як дбайливий садівник, ніс відповідальність перед своїми підлеглими, допомагав початківцям, і ніхто з них ніколи не чув від нього грубощів, нетактовностей, образ.

Чуйний, щирий, турботливий, він завжди умів підтримати, зажди знаходив добре слово. І в редакції газети, а пізніше і в місцевому радіомовленні залишились його учні, його послідовники, для яких він житиме вічно…

Я багато років спілкувався з Михайлом Воронецьким – доля подарувала мені дружбу з такою неординарною, щирою і доброю людиною. Людиною, вдячна і світла згадка про яку ніколи не вивітриться з моєї пам’яті.

***

Минув не один рік, як пішов у засвіти Михайло Воронецький, і його душа разом із душами моїх друзів – Андрія Валуя, Альоші Гриценка, Колі Нестеренка, старшого мого побратима Дмитра Калібаби – десь літає над редакцією їхньої рідної районки. Як не вистачає їх мені! І так гостро відчувається, що філософське хемінгуеївське запитання «по кому подзвін?» стосується вже і мене…