Мурівка – серед наймалочисельніших сіл Менщини. Тут нині живуть чотири сім’ї: усього дев’ять чоловік. Іноді до Мурівки навідується дачник Гриша – поживе трохи, як захоче, і знову їде до міста.

«І що їм треба?»

Це запитання хуторяни позаочі ставлять журналістам – і столичним, і своїм.

– Хутір наш як хутір, багато таких в Україні. А от унадилися журналісти до нас, ніби їм тут медом намазано, – дивується Марія Зекіна. – Найближча газета про мурівчан разів два чи три писала, чернігівські журналісти були, уже не пам’ятаю, з якого видання. Кореспонденти з журналу «Фокус» гостювали. А це недавно завітали ще й телевізійники каналу «Інтер». Ну зняли вони наш ліс, засніжену вулицю, розказали усьому світу, що мої новонароджені козенята в хаті живуть. Морози ж були які! Шкода тваринок, пропали б. Не так від холоду (у нас добротний хлів), як від того, що ця малеча полюбляє збиватися докупи. І як правило, слабкіші козенята опиняються внизу, а по них тупцюють і скачуть сильніші. Торік двох отак затоптали. Цього ж року вирішили з чоловіком забрати до хати. Ми їх бачимо, утихомирюємо, як «танці» влаштовують.

Мурівці вважають, що не варті вони такої журналістської уваги до себе.

– Зимуємо, живемо, як і всі українці, – кажуть. – З розчисткою доріг, звичайно, є проблеми. Кажуть, що трактор не пройде по вулиці, паркани поламає. Але ж колись проходив… Та то пусте. У людей набагато гірше. У нас, Богу дякувати, ніхто не замерз і не помер. Електрику не вибивало, телевізори працюють. І покриття для мобільних телефонів є. Тож, від світу не відрізані.

Ще хуторяни розказали, що без хліба і солі не сидять. Ці стратегічні продукти завжди є на їхніх столах.

– Роками до нас їздить жінка-підприємець з Чернігова, ми її поміж собою «сирницею» звемо, бо скуповує сир. Привозить товар, котрий замовляємо – і борошно, і корм худобі та птиці, а ще – посуд і різноманітні продукти харчування, речі господарського призначення, миючі засоби, – розказує Сергій Зекін.

У дружбі – сила

Хуторяни – надзвичайно добрі і дружні люди. Заблукає який заїжджий мисливець у їхніх густих лісах – дорогу вкажуть, нагодують, ще й з собою харчів дадуть. Правда, останні роки звірини помітно поменшало, отож і мисливців нині не густо.

– Якось я була захворіла, треба було до лікарні добратися, – пригадує Марія Зекіна, – то сусід своїм коником вивіз мене у Греблю на асфальтову дорогу.

Обоє Зекіни – і Марія Федорівна, і її чоловік Сергій Іванович – люди, які теж готові прийти на допомогу кожному. Ось днями у одних із мурівців помер родич у Березні. Поїхали на похорон, а Зекіни дивилися за їхнім хазяйством – годували, напували і спостерігали за козою, яка мала ось-ось окотитися.

Це подружжя свого часу жило у Чернігові. А коли постарів і занедужав батько Марії Федорівни, полишила міську квартиру і роботу і переїхала до немічного татка. Сергій Іванович приїжджав, допомагав у вихідні, а коли вийшов на заслужений відпочинок, теж перебрався у Мурівку.

– Хата ця збудована батьком у 1947-у році, він з лісу на плечах наносив дерева. Штрафували його не раз, лякали тюрмою, бо то були жорстокі сталінські часи, – з сумом згадує Марія Федорівна. – Як помирав татко, то просив дуже, щоб не залишали хату напризволяще. Так ми і зробили. Город обробляємо, курей та кіз тримаємо. Ліси тут багаті на ягоди, горіхи та гриби. А ще – на лікарські рослини. Скільки років живу тут, а ніяк не можу намилуватися тутешньою природою в усі чотири пори року. Можливо, ця краса і манить журналістів? Вам, правда ж, подобається наша Мурівка такою, яка вона є?

Могла б і не запитувати Марія Федорівна. Звичайно ж, подобається. Прекрасна природа, добрі і привітні люди.

– Я не вдихаю, а п’ю це повітря, настояне на хвої і сонці, – каже Сергій Іванович. – Болячки ніякі не чіпляються. Напишіть про це обов’язково, нехай ще які журналісти приїдуть та побачать, у якому райському куточку ми жи¬вемо.