Генерала Михайла Артамонова у нашому районі добре знають, його запрошують у школи, на свята Перемоги і визволення Чернігівщини. Він звільняв Новгород-Сіверський край від фашистської навали.
Молодий випускник Одеського піхотного училища уродженець Смоленщини Михайло Артамонов перед початком Великої Вітчизняної війни служив командиром розвідувального взводу однієї з військових частин. Навалу фашистів зустрів у Молдові.
Зустріч з Матросовим
– У ніч на 22 червня 1941-го зі спостережного пункту на річці Прут у тумані я помітив три великі десантні човни з румунськими солдатами, – пригадує ветеран. – Я дав відповідну команду, і тут почалося – вибухи, вогонь з кулеметів. Так почалася війна.
Далі була оборона Одеси – розвідники, очолювані Михайлом Артамоновим, воювали 72 дні. Після цього їх направили на Урал.
У місті Уральськ Михайло Артамонов півтора роки готував кадри для фронту – організував три прискорені випуски офіцерів. А в квітні 1942-го був направлений у Вишній Волочок, де зустрівся з Олександром Матросовим, який згодом став легендарним героєм своєї країни – закрив собою амбразуру ворожого дзоту.
Цього ж року Михайла Артамонова направили на вищі розвідувальні курси до Казані. Вже через півроку він був у 92-му стрілковому корпусі – готував його до оборонних боїв на Курській дузі.
– Є така залізнична станція «Зміївка», що у Новгород-Сіверському районі. Там я був командиром 102-ої дивізії, і під час боїв мене контузило, – каже ветеран. – Але поля бою не залишив, хоча з вух ішла кров. За один день ми визволили Новгород-Сіверський. Звичайно, без втрат не обійшлося – 650 воїнів поклали свої голови.
Фронтові дороги капітана Артамонова пройшли Булорусією. Гомель, Лоєв, форсування Дніпра…
– Наша 102-а дивізія першою подолала водяну перепону – на плотах, човнах, – каже не без гордості ветеран. – Тоді багато розвідників було за це нагороджено.
У Білорусі Артамонов готував розвідувальні кадри для роботи в тилу ворога. Згодом – Польща, де Михайло Якович керував дивізією, будучи уже майором.
Жадана Перемога
– Про дії розвідників я особисто доповідав маршалам Жукову і Рокосовському. З картами, схемами стояв перед ними і рапортував, – каже Михайло Якович. – Жуков безпосередньо зі мною спілкувався і залишився дуже вдоволений розвідкою.
У складі 48-ої армії другого Білоруського фронту Артамонов брав участь у боях за Кенігсберг.
– Тут наша розвідка спрацювала на відмінно. Ми захопили німецького майора, котрий без вагань розповів про плани загарбників і попросив, аби до полону разом з ним узяли і його дружину та дочку. Дуже він тоді допоміг штабу нашого фронту, за що його було відправлено до Москви. Бої за Кенігсберг виявилися кровопролитними, на моїх очах загинув Олександр Космодем’янський – брат славнозвісної Зої, – розповідає ветеран.
Звістку про перемогу Михайло Артамонов отримав тут же, на березі Балтійського моря. З орденами Червоної Зірки, Великої Вітчизняної війни, багатьма медалями, подяками від Головнокомандуючого закінчив війну Михайло Якович.
Розвідник назавжди
До Вищого розвідучилища, що в Москві, Михайло Артамонов вступив без проблем.
– І не думав я навчатися, та вербувальники цього закладу умовили. Вивчав я там різні предмети, дисципліни, в тому числі і китайську мову. Два роки писав і запам’ятовував ієрогліфи. Але так вони мені ніде і не згодилися, хоча знав сім тисяч знаків, – пригадує ветеран. – На третьому курсі мене було переведено до академії імені Фрунзе. Призначення по закінченні навчання отримав до Рязані – начальником розвідки 11-ої гвардійської повітряної десантної дивізії. Служив і в академії генерального штабу.
У 1956 році наша армія вже мала ядерну зброю.
– Мене і ще трьох моїх товаришів направили до Чехословаччини для проведення навчань щодо застосування нової зброї. І в Румунії був з цього питання. Маршал Жуков за це нагородив мене іменною мисливською рушницею, – каже ветеран.
У званні генерала Артамонова було призначено начальником контррозвідки. Працював у Москві, далі були чотири роки служби в Німеччині.
З виходом на заслужений відпочинок був лектором товариства «Знання». Об’їхав ледь не весь Радянський Союз.
– На той час у мене була квартира у Москві, а от дачі, де б мав можливість відпочити на схилі літ, не було. Побував на своїй Смоленщині – нічого такого не приглянув. А от у Веселому стояла хатина батьків моєї дружини Валентини Петрівни, де ми і оселилися. Дітей, онуків у Москві провідуємо, звичайно, вони у нас бувають. Тут, серед справжньої природи, я люблю з вудкою біля водойми посидіти, босим по вранішній росі походити. І в свої 89 літ я почуваюся добре. Маю багато друзів, знайомих, живу у тиші, спокої. Що ще треба людині мого віку?
