DSC_5653_500x747Сімдесят років минає від Дня Перемоги над нацизмом в Європі. Микола Іванович Черевко зі Стольного й досі не може без сліз згадувати той час. Переживши страшну війну, пройшовши крізь пекло, ветеран болісно сприймає новини з Донбасу.

Фронтові дороги

Попри поважний вік, дідусь добре пам’ятає події більш як 70-річної давнини, згадує назви населених пунктів, дати, прізвища побратимів.

–  Мобілізували мене навесні 1943-го в Омську, де ми були в евакуації, – згадує ветеран. – Батько на той час був на фронті, мама лишилася в окупованому Стольному. Кілька місяців ми з побратимами  навчалися у школі молодих командирів, жили в землянках, а це ж Сибір! На фронт поїхали ешелоном, охороняючи танки і «Катюші». Доїхали до Воронезької області, на станцію Ліски – налетіли фашистські літаки й почали бомбити. Отаке було бойове хрещення…

Микола Іванович витирає скупу сльозу, згадуючи пережиті бої. Ветеран брав участь у звільненні України, Білорусі, Польщі, Перемогу зустрів у Берліні. Під час мінометного обстрілу отримав поранення у ногу, лікувався у госпіталі на Полтавщині. Війну закінчив у званні молодшого лейтенанта.

Доля знайшлася на Донбасі

Після війни, у 1946-му, Миколу Черевка направляли до Москви в училище, та він повернувся до рідного Стольного. Працював деякий час у колгоспі, а потім доля закинула його на Донбас: відбудовував понівечену війною Горлівку. Там і долю свою зустрів – Катерину з Павлограда.

Аж 1953 року  родина Черевків, у якій вже підростав старший синок Сашко, переїхала до Стольного – тепер уже назавжди. На батьківській землі звели хату, народилися тут донечка Валентина і молодший синок, названий на честь батька Миколкою. Усе життя пройшло в роботі на землі та у турботах про дітей та онуків.

Цікавиться новинами

Кілька років тому поховав ветеран свою дружину, але самого його рідня не полишає: донька по черзі із зятем живуть у нього (самі мешкають у Чернігові), доглядають старенького. Старший син – інвалід першої групи, тож нечасто вибирається з Чернігова до батька, а Микола, військовий пенсіонер, приїжджає з Москви на батьківщину двічі на рік. Як сам зауважує: посадити город і викопати. Ось і тоді, коли «Наше слово» завітало до ветерана, Микола Миколайович гостював на рідній землі.

– І як ви тепер спілкуєтеся, адже ви – «москаль», а стольненці – «бандерівці»? – жартуємо.

– Нічого, – відповідає, – ми з татом про політику намагаємося не говорити. Хоча він цікавиться усіма новинами, слухає радіо, дивиться по телевізору, навіть читає без окулярів!

– Так душа болить за наших хлопців, – долучається до розмови старенький. – Хто не був на фронті, пороху не нюхав – не зрозуміє, наскільки там, на війні, страшно. І як наша армія дужає протистояти сильному ворогу? Герої наші хлопці – по-іншому не скажеш.

– А як думаєте, чи скоро оце все скінчиться?

– Хтозна… Як міжнародники поможуть – то таки подолаємо того Путіна. Одна надія на них.

Коментарі закриті.