Народились, зросли і доживають віку 87-річний Панас Прищепа та Іван Ярошенко, котрому зозуля вже накувала 85, у мальовничих Максаках. Оселі їх майже на березі Десни.
Парашутист
Панас Прищепа. Фото автора.
Панаса Прищепу на війну взяли у 1941-му, як тільки вона почалася.
– Давно те було, багато чого забулося, – каже Панас Якович, – але ніколи мені не забути як з Мени я і мої однолітки пішки йшли аж до Курська. Скільки мозолів натерли, скільки поту з нас вийшло. Дуже раділи, як траплявся попутний транспорт. З Курська мене направили до Москви.
Там Панас вісім місяців учився на парашутиста. Далі – бої, втрати бойових побратимів. Захищав Сталінград, де і отримав важке поранення. Підлікувавшись, пішов знову на фронт.
– Я собі мету поставив – дійти до Берліна, – пригадує ветеран, – хоча добре розумів, що будь-якої миті ворожа куля може стати на заваді.
Був Панас Прищепа і розвідником, не одного цінного «язика» брав. Перемогу над Німеччиною зустрів, як і сподівався, у Берліні.
З війни повернувся з двома орденами Червоної Зірки і не одним десятком бойових медалей. Усе мирне життя працював пастухом у колгоспі. Скромний, він не звик виставляти на показ свої нагороди. Живе розміреним сільським життям, а про війну згадує не охоче:
– Нащо її, кляту, ворушити у пам’яті?
Артилерист
Іван Ярошенко. Фото автора.
Іван Ярошенко пішов на війну одразу, як тільки дізнався про її початок.
– Артилеристом пройшов фронтовими дорогами аж до Берліна, – розповідає Іван Тихонович. – Командував я 33-ім артилерійським корпусом.
Ті страшні воєнні літа нагадують ветерану про себе щодня. В одному з боїв його так поранило, що вже й не сподівався, що виживе. Довго лікувався.
– В голові у мене й досі осколки, – зітхає дідусь, – хірурги у той час не могли їх усіх витягти, інструментів не було потрібних. От і живу і по цей день з ворожим металом. Часто голова болить, особливо на негоду. Є що згадати про війну. Приміром, бачив я маршалів Василевського і Жукова. Мудрі були воєначальники. І нагород бойових багато маю, але що з них? Здоров’я вони, на жаль, не додають. І передати, як реліквію, нема кому.
По війні Іван Тихонович сторожував, пас колгоспну худобу. Йому так і не вдалося створити сім’ю. Зараз живе сам, сестра померла вже. І хата їхня завалилася, то доживає віку у сусідській, хазяйка якої відійшла у Вічність.
