Обох їх добре знає не тільки Мена. До Людмил – великої і малої (так їх звуть поміж собою клієнти) – везуть і несуть взуття на ремонт чи не всі, хто не ходить босим по менській землі.
Не панського роду
Люда чи не зі школи мріяла стати швачкою. Подала документи до Київського навчального комбінату побутового обслуговування, а там, як виявилося, групу швачок уже набрали. За порадою батька, згодилася вивчитися на майстра по ремонту і пошиттю взуття.
– Після двох років навчання повернулася у Щорс, хоча і в Києві залишитися могла, пропонували місце на взуттєвій фабриці, – пригадує Людмила Порфирівна.
У 1970-му доля привела її до Мени – вийшла заміж за менянина Миколу Костюченка.
– Працевлаштувалася у райпобуткомбінат, – каже. – Реформувався Будинок побуту, утворилася приватна фірма з ремонту взуття «ПЕПС», тоді і її не стало. Зараз я – приватний підприємець.
Це ж, мабуть, нелегко жінці щодня стукати молотком, брати до рук гачок, шило, ніж…
– Усе прийшло з досвідом, призвичаїлась. Звичайно, не буває усе легко і просто. І молоток не раз по пальцях попадав. А цього року ось ножем вену пошкодила на руці, довелося «швидку» викликати. Нічого, обійшлося, я – не панського роду.
Людмилу Костюченко можуть потривожити клієнти і у вихідні, і у свята – нікому не відмовила.
– Буває, додому приїдуть, заберуть у майстерню, я зроблю що треба, назад везуть до хати, – посміхається.
А то був такий ще випадок. Перед Великоднем замішувала тісто на паски. А тут сусідка на поріг, просить, аби відремонтувала її чоловіку взуття, бо нема в чому до церкви вийти. Людмила Порфирівна вказує на тісто, на руки свої, а та впала на коліна і так просить, так просить… Довелося йти до майстерні і лагодити взувачку.
І взуття, і сумки, й куртки…
Людмила Лавська народилася і зросла у Березні. У Чернігівському профтехучилищі здобула омріяний фах. Направлення на роботу отримала в Мену. Тут і заміж вийшла за співучого і гарного Сашка Лавського.
– З 1983 року я тут і міняти заняття не буду, – твердо каже Людмила Миколаївна. – Майстри по ремонту взуття завжди були, є і будуть потрібні людям. А що ця робота більш чоловікам підходить, то таке діло – жінки і на підйомних кранах працюють, і водіями, і міліціонерами. Кожному, як кажуть, своє.
Як розказала Людмила Миколаївна, найбільше замовлень на ремонт взуття припадає перед початком навчального року. У вихідні теж доводиться часто виходити – студенти просять виручити, бо у містах ремонт набагато дорожче виходить, ніж у наших Людмил.
– Ми жодному клієнту не відмовляємо, – розповідає Людмила Лавська. – Несуть люди і розірвані сумки – ремонтуємо. Міняємо «блискавки» на куртках. До клієнтів із сіл – першочергова увага, кидаємо все і виконуємо їхні замовлення, бо розуміємо, як автобуси у ті села ходять і скільки квитки коштують.
Обидві Людмили можуть пошити і нові туфлі чи чобітки.
– Раніше, за радянських часів, були такі замовлення, а нині люди надають перевагу фабричному виготовленню, – кажуть.
– Робота наша непроста, як і будь-яка інша, – розповідає Людмила Лавська. – Та я так уже до неї прикипіла, як і Людмила Порфирівна. Було таке, що гачок у пальця загнала, а витягти – зась. Кров іде, я злякалася, щоб зараження не сталося. Тодішній директор побуткомбінату Сергій Дмитренко не став викликати медиків, а сам повіз мене у лікарню. Гачок витягли, рану обробили, все зажило, і я працюю.
