За чверть століття завідувач дитячого відділення центральної районної лікарні Ірина Мироненко жодного разу не пошкодувала про вибір фаху. Хоча трудові будні по вінця сповнені турботою і великою відповідальністю за здоров’я і життя хлопчиків і дівчаток. Тисячі діток за ці роки врятовано від недуг.

Незліченна кількість добрих слів від батьків, дідусів і бабусь. Відзнаки за невтомність і професійність, визнання і повага колег. Та головне для лікаря вищої категорії, як зізнається в розмові, усвідомлення, що без педіатрії їй не прожити, а дітворі району так потрібні її досвід, душевне тепло й відданість.

Улюблена робота й дружна родина – два рівноправні крила щастя Ірини Мироненко, цьогорічного лауреата конкурсу «Жінка року».

«Всесвіт, а не дорослий в мініатюрі»

На десятиденне хлоп’ятко остерігаюся й поглянути: крихітка заходиться плачем. Молода матуся з розпачем і надією ловить погляд Ірини Мироненко, бо щойно з’явившись на світ, крихітка вже підхопила якийсь вірус.
– Не хвилюйтеся. Все буде добре, – спокійно мовить лікарка. Від дотику її теплої долоні малятко змовкає, мати й бабуся полегшено зітхають.

До ЦРЛ хворе дитятко привезли із сусідньої Сосниці. Останнім часом у дитячому відділенні зцілюється чимало малюків і з Коропського району. Ірина Володимирівна не ділить пацієнтів за територіальною ознакою. Оглядає, консультує і за потреби лікує всіх хлопчиків і дівчаток, не залежно від місця проживання батьків.

Частенько забігає до хворих і у вихідні, і навіть у відпустці. Живе з родиною неподалік лікарні – отож, за словами співрозмовниці, «ноги самі несуть до палат» із тяжкохворою малечею.

Дитина – це не людина в мініатюрі, а маленький індивідуальний і особливий організм. Окремий Всесвіт, який потребує негайної і безпомилкової розгадки – правильного діагнозу. Особливо, коли той «Всесвіт» ще не вміє говорити, а тільки голосно плаче чи кричить.

За характером крику й плачу, за тим, як хапає маля палець, як чеберяє ручками й ніжками, як дихає чи посопує, й розпізнає педіатр недугу.

– Ірина Володимирівна – розумниця, фахівець із великим досвідом. Вміє знай­ти спільну мову і з дітьми, і з їхніми батьками. Завжди спокійна та врівноважена, – не скупиться на об’єктивну похвалу заступник головного лікаря Людмила Вахненко. – З перших днів її приходу до лікарні працюємо разом. Відтак знаю і її професійні, і людські якості. Безпомилково встановлює діагноз хворим діткам і вміло ставить їх на ноги.

Так, за чверть століття колишні діти вже стають мамами, і тепер приводять до улюбленого педіатра свої синів чи доньок (а дехто вже й онуків). Хоча Ірина Володимирівна опікується стаціонарним лікуванням, та не відмовляється проконсультувати дітей – у поліклініці, в приймальному відділенні, викроюючи час.

Сфера її відповідальності – ще й пологове відділення. Оглядає кожне новонароджене маля як неонатолог (такого спеціаліста в ЦРЛ немає). Без перебільшення, не має ні спокійного дня, ні ночі. На роботі більше перебуває, аніж удома.

Покладається на власний практичний досвід і знання (працювала дільничним педіатром на приписній сільській дільниці, в обох міських школах і вже 16 років завідує стаціонарним відділенням), і на сьоме інтуїтивне відчуття.

Повага і визнання

Торік за самовіддану працю Ірину Мироненко нагороджено відзнакою Президента України – медаллю «25 років Незалежності України». Цьогоріч колектив одностайно запропонував її кандидатуру для номінації «Медицина» у конкурсі «Жінка року».

– Давно так не хвилювалася, як піднімаючись на сцену. Не публічна я людина. Мені краще з дітками, аніж виходити на люди, – щиро зізнається.

Додам, що велика заслуга завідувачки і в тому, що Менська ЦРЛ має почесний статус від ЮНІСЕФ – «Лікарня, доброзичлива до дитини».

У районі проживає більше шести тисяч хлопчиків і дівчаток. Якщо ж комусь доводиться лікуватися стаціонарно (щороку у відділенні зцілюється десь 1100–1200 пацієнтів різного віку), почуваються у відділенні комфортно – є всі умови для швидкого одужання, медичну допомогу надають кваліфіковані педіатри. Завжди поряд Ірина Мироненко.

Гавань любові

Моя співрозмовниця почувається на роботі, мов риба у воді, ще й тому, що домівка – її тиха гавань любові. Чоловік – Петро Петрович – стоматолог-хірург, прекрасно розуміє напругу буднів і велику відповідальність дружини. Відтак всіляко допомагає і підтримує.

Невістка Марина залюбки куховарить. Отож вдома Ірина Володимирівна може передихнути, набратися сил, взяти до рук улюблену книгу (здебільшого – поезію Ліни Костенко, яка їй дуже близька).

Родина Мироненків

Розуміють матусю і сини – Роман та Євген.

– Без підтримки чоловіка мені було б дуже складно як у роботі, так і в житті, – з вдячністю говорить на прощання. – Доля подарувала мені велике щастя – надійного чоловіка, дітей, онука та улюблену справу.

Коментарі закриті.