Прочитавши у “Нашому слові” статтю Максима Блакитного «Генерал від інфантерії із Волосківців», мимоволі згадав розповідь батька Олександра Серафимовича про мальовничий куточок за селом, який ми називали хутір Троцького. Прикро, що не доведеться вже побачити ту красу, якою дивувалися наші предки.

До війни в двоповерховому будинку з камінами, обкладеними кахлями з зображеннями квітів та янголів, з критою терасою на колонах був дитячий садок. На паркетній підлозі, вкритій товстими килимами, гралися та відпочивали малюки. Сам дерев’яний будинок був дуже теплим завдяки товстому шару шерстяного матеріалу та шалівки, якими були оббиті стіни.

На подвір’ї була ще й їдальня з цегляним підвалом для продуктів. Неподалік стояла лазня, за нею – цегляна конюшня з приміщеннями для коней і бричок та з колонною залою для відпочинку. Біля річки розміщувався будинок для прислуги, який розібрали після революції 1917 року, та два здоровенні льохи для овочів.

На краю маєтку річка Дягова утворювала широку заводь з білими лілеями та, протікаючи через два шлюзи, розливалася водоспадом, який перетворювався в чисту, холодну від підземних джерел швидку річку. В ній водилися великі зграї піскарів, на яких, озброївшись вудками, постійно полювали хлопчаки.

Ще батько розповідав, що була прекрасна алея: вікові ялини, немов казкова сторожа, розташовувалися по дві сторони дороги. Садівник підрізав їх таким чином, що утворювався зелений тунель. Зайшовши до алеї, навіть у спекотний безвітряний день можна було почути, як ялини гудуть-розмовляють між собою.

Збереглися до нашого часу кремезний дуб, бук та липова алея, до якої під час голодомору ходили люди рвати бруньки, щоб не вмерти з голоду. Може тому, і не піднялася на липи-рятівниці рука з сокирою…

У воєнні роки в будинку генерала проживали (можна сказати – переховувалися) сім’ї учителів, комуністів та розкуркулених, у яких повідбирали хати, – горе об’єднало всіх. Проживав там і мій батько зі своєю матір’ю, братом та сестрою, оскільки були змушені тікати з Киселівки. Мій дід, Серафим Іванович, працював у 1940 – 41 роках директором школи, і сім’я підлягала арешту.

По війні в маєтку генерала хотіли зробити будинок відпочинку для колгоспників. Не судилося… Під керівництвом недалекоглядних керманичів почалася руйнація. Спочатку запустили поросят в кімнати. На паркетну підлогу! Потім розібрали кухню – поставили в селі зруб під Будинок культури, який за зиму розікрали. Однак Будинок культури таки збудували, розібравши двоповерхову споруду та спилявши ялинову алею.

Непристойний акт вандалізму стався 1956 року. Тоді вода прорвала греб­лю біля маєтку і п’яні жителі Волосківців зірвали мармурову плиту зі склепу генерала і кинули у прірву, щоб загатити прорив. Там вона знаходиться і понині. Зникли у невідомому напрямку і добрий десяток плит з написами з могил родичів та слуг генерала, які знаходилися колись поряд зі склепом.

Не бажаючи вчитися на чужих помилках, нащадки продовжують інтенсивну «розбудову»: 2011 року у якості майнових паїв була продана і розібрана лазня з маєтку генерала, для будівництва котрої у XIX столітті каміння привозили аж із Санкт-Петербургу. Така доля, можливо, спіткає і останню будівлю, що вціліла.

Працюючи телемайстром у Березні, я звернувся до небайдужих людей з проханням допомогти відновити пам’ять про генерала. Анатолій Бурдукало виготовив металевий хрест, Олександр Дорошенко дав бронзи на пам’ятну табличку, Іван Корчмар зробив відповідний напис. Хрест встановили, отець Василь Томишин прочитав належні молитви.

…Біля колишнього маєтку генерала Троцького співають пташки, майорить квітами різнотрав’я, потім розквітне липа і запахне чебрець. І так хочеться вірити, що ті, хто прийдуть сюди, збережуть пам’ять про видатного земляка, який творив добро і благо для свого рідного краю.

Микола ТЕРЕНТІЄВ, для “Нашого слова”.

Коментарі закриті.