Анатолій Смаль.
Анатолій Смаль.
Про те, якою страшною і жорстокою була війна в Афганістані, пише феськівська школярка Катя Смаль. Спогадами поділився з нею тато Анатолій.

«Десять довгих років йшла війна, багато матерів і батьків виплакали море сліз у страху, що їхні сини потраплять на вій­ну в Афганістані.

Ця біда не минула і нашої Феськівки. Тіло молодого хлопця Петра Мордашка, який підірвався на міні, привезли у цинковій домовині 19 квітня 1986 року. До демобілізації йому лишався один місяць.

А днем раніше, 18 квітня 1986 року, ще одна мати, Валентина Смаль, провела до лав Радянської Армії свого сина Анатолія (мого тата), який був другом і однокласником Петра. Щодня молила Бога, аби її найменшенького синочка, її кровиночку не забрали на війну. Але доля була невблаганною.

Анатолій спочатку п’ять місяців перебував в «учебці» в Ашхабаді. Там він став сержантом, зустрів свого земляка Віктора Булавка з Березни. Потім Анатолія перевели на місяць в Гермез (Узбекистан).

На учбових зборах змушували викладатися на всі 100 відсотків. У майже 50-градусну спеку доводилося бігати по 10 – 15 кілометрів. Вдягали бронежилет, який важив 16 кілограмів, рюкзак завантажували камінням до 20 кілограмів, вдягали протигаз – і в такому спорядженні бігали на гору. Якщо хтось не витримував і падав, усю роту повертали назад і починали спочатку.

Увесь час дуже хотілося пити. Але чим більше пили води, тим більше мучила спрага. Один із командирів, який був родом з України, порадив воду не пити, а тільки сполоскувати рот. Допомагало.

У листопаді 1986 року мій тато був направлений командиром колісного бронетранспортера в афганське місто Ташкутар поблизу Кабула. Міст протяжністю в один кілометр через річку Амудар’ю відділяв мир від війни.

Татусь неохоче розповідає про війну. Важко згадувати те страхіття. Каже, що дитині про такі звірства не потрібно знати. Нехай все те залишається в минулому.

А я і сама пошкодувала, що стала розпитувати. Тато увесь вечір не розмовляв, сумний пішов спати та, мабуть, і не заснув тієї ночі.

Він не розповів мені, що нагороджений медаллю, але у військовому квитку про це зроблено запис.

А ще там вказана дата демобілізації – 15.05.1988 року. Але довго довелося чекати, поки до їхньої роти дійде черга, щоб знову ж тим самим мостом, через той довгий кілометр повернутися на Батьківщину. Туди, де нема війни, де ніхто не вискочить на тебе з ножем чи автоматом, де ти не наступиш на міну, де в твою постіль або чобіт не залізе гюрза (змія), яка була не менш небезпечною, ніж куля…

Хочу привітати усіх ветеранів Афганістану зі святом, яке припадає на 15 лютого. Ця розповідь – данина усім вам і моєму татові також. Великий уклін за подвиги, за честь. Дякую за спокійне сьогодення!»

Коментарі закриті.