Червоні Луки Лісківської сільради на Менщині відрізаються повеневими водами від «великої землі» практично щороку. І нині деснянська вода хлюпочеться біля самих воріт та хвірточок хуторян, а навкруги – зелено-блакитне море.

П’ятеро у човні, не рахуючи товару

О дев’ятій ранку біля човна на максаківському березі мене зустрів перевізник Петро Василець та цілі хмари злющих комарів.

– Почекаємо ще лікарню та торгівлю, – після привітання мовить Петро Іванович. – А тоді – по хвилях, з вітерцем! За півгодини на місці будемо.

Сьогодні від торгівлі – Ніна Зезуль, продавець магазину «У Єгора». Цей торговий заклад почергово з магазином «Наталі» двічі на тиждень возять свої товари жителям Червоних Лук. А ліки доставляє хуторянам санітарка Максаківського ФАПу Лариса Мартиненко.

Завожу розмову з жінкою, що вийшла випрати речі у річці.

– Це ще вода не велика, – говорить Варвара Кушніренко. – Я родом із Ушні, то пам’ятаю, як батько в’юнів ловив: сітку до ворітної ушули прив’язував. Отакі розливи були!

Нарешті усі посходилися, завантажили сумки та пакунки. З нами пливе й старенька Ганна Чичкан, що, погостювавши у дітей, прямує до дому. Петро Іванович вигрібає веслами на глибину, заводить двигуна.

Правду кажуть, що найкрасивіша Десна навесні, коли її водами заливаються місцеві луки. Навкруги – безкрайнє море з деревами-острівцями. Сонце яскраво грає у хвилях водного царства. Береги потопають у зелені високої соковитої трави, густих верб та кущів, які жадібно п’ють воду, зануривши свої гілки в річку. А в повітрі пахне весною…

Три Грицьки, два Василі…

Причалили майже поряд із місцевим магазинчиком (міцна металева будка з вантажного автомобіля, пофарбована у блакитний колір). Хуторяни вже чекали, в основному жінки пенсійного віку.

На моє питання, чи є чоловіки в хуторі, бабусі весело відповідають:

– А якже! Три Грицьки, два Василі і Валентин Михайлович.

Валентин Михайлович Євченко – колишній голова лісківського колгоспу «Іскра», живе в Червоних Луках з кінця 90-их.

Підходять та припливають човном й інші хуторяни, серед них кілька чоловіків. Беруть хліб, ковбасу, вермішель. Приціняються до пива. Навіть кілька металевих тазиків забрали.

Майже уся громада зібралася (всього 19 чоловік тут проживають) прикупити необхідне, словом перекинутися.

– Непогано живемо, – говорить Антоніна Індило. – Електрика є, телефон працює, продукти, слава Богу, які закажеш – такі і привезуть. Ось тільки одна біда: газ у балоні скінчився, а піч по такій жарі хіба будеш топити?

Хвалять старенькі місцевих медиків, сільського голову, які про них не забувають.

– Ось тільки сили вже не ті, – журиться 88-річна Федосія Чичкан. – Моя баба до 105 років дожила, у сто ще пряла. А я вже не здужаю, з господарства один кіт залишився.

Городи на хуторі не порані. Бо і вода ще хлюпоче, і орати нікому. Є двоє коней, та не навчені, і орачі старуваті. Колись трактор на поромі з колгоспу привозили, а зараз порому і пристати ніде.

– Нічого, якось воно буде, – не сумують хуторяни. – Аби ми були.

Коментарі закриті.