Свій відлік історія служби зайнятості України розпочинає з жовтня 1915 р., коли в Києві задля термінового вирішення проблеми забезпечення підприємств новими працівниками на заміну мобілізованих на фронт відкрилося Бюро праці. З початку 1917 р. біржі праці з’являються по всій території України. Прискорила цей процес постанова Тимчасового уряду Росії від 19 серпня 1917 р., яка затвердила “Положення про Біржі праці”.

Відомо, що Київська крайова (обласна) біржа праці, що призначалася для обслуговування населення Київщини, Полтавщини, Волині, Поділля та Чернігівщини і об’єднувала більше 20 місцевих бірж, була заснована у березні 1917 р. У травні 1918 р. в Україні вже діяли 62 місцеві та 3 краєві біржі праці – у Києві, Харкові, Одесі.

У питаннях безробіття політика нової Української Соціалістичної Радянської Республіки базувалася на законі Радянської Росії про біржі праці від 31 січня 1918 р. Відповідно до нього біржі переходили у відання профспілок й засновувались у містах з населенням не менше 20 тисяч жителів. Відтепер наймання робітників та службовців мало здійснюватися виключно через біржі праці – приватні бюро та контори ліквідувались. Керівництво діяльністю бірж здійснювали відділи праці Народного комісаріату праці, заснованого 20 січня 1919 р., та відповідні відділи на місцях. Це забезпечувало цілісність державної політики зайнятості.

Декретом ВЦВК та РНК від 10 червня 1920 р. було затверджено Положення про Всеукраїнський комітет із загальної трудової повинності (Укркомтруд), завдання якого полягали у проведенні трудових мобілізацій на території Української СРР. Відтак місцеві відділи праці були ліквідовані – вони злилися з Комітетами з трудової повинності.

У 1922–1929 р.р. держава здійснювала нову економічну політику (НЕП), економіка стала багатоукладною. У цей період примус до праці тимчасово послабився, безробіття, навпаки, зросло. Серед причин безробіття були: скорочення збройних сил, приплив у міста колишніх селян, періодичні чистки в радянських установах. Якщо у 1914 р. на підприємствах провідної в Київській губернії обробної промисловості працювали 97 тис. робітників, то у 1921 р. їх залишилось тільки 11 тис. У 1922 р. (11 вересня) Раднарком УРСР затвердив “Заходи щодо надання допомоги безробітним”.

Тим, хто мав право на отримання допомоги із соціального страхування по безробіттю, надавались пільги з квартирної плати і забезпечення паливом, вони не платили за комунальні послуги та медицину, їм надавали трудову допомогу, залучаючи, коли траплялася можливість, до масових некваліфікованих робіт. Окрім страхування та організації громадських робіт, Наркомат праці, місцеві біржі та комітети боротьби з безробіттям допомагали у відкритті артілей та заснуванні різних трудових колективів для працевлаштування безробітних.

На початку 30-х років XX ст. було проголошено, що соціалізм в СРСР переміг остаточно і безповоротно, було оголошено про ліквідацію безробіття в країні. Фактично це означало одноразове зняття з обліку декількох сотень тисяч безробітних, реорганізацію органів працевлаштування одночасно з початком нового етапу розширення різних форм примусового використання робочої сили. Новий плановий спосіб організації праці передбачав ліквідацію соціально-правового статусу безробіття та бірж праці. Було проголошено курс на повну зайнятість. Відтепер безробітні підлягали негайному безвідмовному направленню на роботу незалежно від віку, професії, місця проживання. Реєстрація здійснювалась у найближчому до місця проживання відділі кадрів. Індустріалізація згодом вирішила проблему незайнятості в більшості регіонів країни. У СРСР в період з 1930-х по 1980-ті роки в цілому спостерігався досить стійкий дефіцит робочої сили. Для відстеження процесів перерозподілу трудових ресурсів у 1943 р. було створено Бюро з обліку та розподілу робочої сили, яке пізніше було перейменовано на бюро з працевлаштування населення.

Ще під час Великої Вітчизняної війни в системі державної виконавчої влади УРСР почали діяти органи трудових резервів, організованого набору робітників та переселення. Були створені такі структури: Бюро обліку та розподілу робочої сили при Раднаркомі УРСР, Головне управління ремісничих, залізничних училищ та шкіл фабрично-заводського навчання УРСР Міністерства трудових резервів СРСР, Переселенське управління Міністерства сільського господарства та заготівель УРСР, Головне управління організованого набору робітників i переселення при Раді Міністрів УРСР.

У лютому 1967 р. на базі ліквідованого Головного управління оргнабору був створений Державний комітет Ради Міністрів УРСР з використання трудових ресурсів. На Державний комітет та його місцеві органи було покладено розробку i проведення разом з іншими відомствами заходів з перепідготовки робітників i їх перерозподілу з урахуванням потреб виробництва; інформування населення про потребу підприємств у робітниках i службовцях та працевлаштування; вивчення складу працездатного населення, не зайнятого в громадському господарстві; проведення організованого набору робітників та їх переселення в інші місця, а також забезпечення контролю за виконанням господарськими органами зобов’язань перед робітниками i службовцями, які направляються на підприємства. Така система проіснувала аж до розпаду СРСР.

З ідеологічних міркувань поняття “ринок праці” та “безробіття” до кінця 1980-х років не вживалися. Щодо “ринку праці”, то згідно з офіційною ідеологією того періоду в неринковій економіці його бути не могло. Але у 1990-х роках в літературі іноді висловлювалася думка, що ринок праці є скрізь, де існує заробітна плата, і працівники мають право вільного переходу з одного підприємства на інше (в останні радянські десятиліття таке право було в більшості категорій зайнятого населення).

З радянського досвіду останніх десятиліть, з відсутністю масового примусу до праці, характерного для тоталітарного періоду (зокрема, колгоспникам дозволили мати паспорти та шукати роботу за межами сільського господарства, а кількість примусово працюючих ув’язнених скоротилося до мінімуму), з’являються елементи, корисні для сучасної державної політики.

По-перше, “право на працю” було гарантоване Конституцією СРСР і Кодексом законів про працю. Поява в окремих республіках і регіонах масових груп незайнятого працездатного населення розглядалася як надзвичайна подія і привертала увагу вищих органів влади.

По-друге, регулярно, хоча і в умовах секретності, Держкомстатом (ЦСУ) розроблялися звітні, а Держпланом СРСР – прогностичні баланси трудових ресурсів від 1 року до 5 років і більше. Найбільш довгострокові прогнози зайнятості в 1980-ті роки розроблялися на 20 років у рамках “Комплексної програми науково-технічного прогресу”. У балансах непрямо, але було присутнє незайняте населення, що в 1980-ті роки служило причиною прийняття низки постанов про прискорене створення додаткових робочих місць у неблагополучних щодо зайнятості регіонах.

У грудні 1990 р. була створена сучасна Державна служба зайнятості України (21 грудня 1990 року вийшла Постанова Ради Міністрів УРСР “Про створення державної служби зайнятості в Українській РСР”).

Один із перших ринкових законів нашої держави – Закон України “Про зайнятість населення” – був прийнятий у березні 1991 року, за півроку до початку нового відліку української історії. Цей закон визначив правові, економічні та організаційні засади зайнятості населення України, соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю, основні принципи діяльності державної служби зайнятості.

З 1 січня 2001 р. в Україні набув чинності інший, вкрай важливий для нашої держави та діяльності служби зайнятості закон – “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”. Був створений Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття; функції виконавчої дирекції Фонду покладені на державну службу зайнятості. Управління Фондом здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців.

За роки соціально-економічного розвитку незалежної України державна служба зайнятості також пройшла важливі етапи становлення та розвитку. За цей час створено:

– на страхових принципах систему соціального захисту населення від безробіття;

– систему соціального партнерства;

– систему кадрового забезпечення та підвищення кваліфікації кадрів служби зайнятості;

– матеріально-технічну базу для надання соціальних послуг населенню і роботодавцям;

– розроблені та впроваджені сучасні інформаційні технології.

Директор Менського районного центру зайнятості Тамара Кот.

Коментарі закриті.