Відрадно, що є у нашому районі люди, яким небайдужі його історія і сьогодення. Уже видані книги про Дягову і Березну, Куковичі і Мену. Нещодавно з’явилась ще одна – про Бігач.

Автор книги «Бігач і погляд крізь століття» – уродженець цього мальовничого села Василь Рекун, який нині живе у Славутичі. Він присвятив видання своєму другу Володимиру Амельчуку, що живе і працює на Донбасі, але для Бігача – малої батьківщини його батьків – Володимир Васильович зробив і робить багато добрих справ.

Готуючи книгу, Василь Рекун використовував не лише історичні та архівні матеріали, а й газетні публікації про село, спогади його старожилів.

Видання читається легко і захоплююче. Автор професійно веде читача у сиву давнину, розкриваючи такі факти, якими б пишалося будь-яке село району, а то й України. Адже свого часу у Бігачі бував Тарас Шевченко.

У 1708 році власником села став Яків Лизогуб – відомий військовий і політичний діяч тогочасної України. Наступним господарем Бігача був Микола Кейкуатов, котрий у 1847 році приймав у своєму маєтку Кобзаря.

Останнім з князівської династії Бігачем володів Михайло Кейкуатов. Але коли наблизилися революційні хмари і розпочалися селянські заворушення, князь із сім’єю виїхав до Франції. Разом з ним покинула село і молода кухарка Ганна Сікач. У Бігачі і понині живуть її родичі, котрі, на жаль, про її подальшу долю нічого не знають.

Ще про перебування Шевченка у Бігачі. Якось Тарас Григорович гостював у Седневі, де жили Андрій та Ілля Лизогуби, з якими він дружив. Кейкуатов запросив Кобзаря намалювати портрети його дружини і трьох дітей. Близько двох місяців Тарас мешкав у флігелі панського двору, де жили службовці князівської економії. За свідченнями старожилів, Шевченко виїхав з Бігача обурений інцидентом, в якому проявилося жорстоке ставлення князя до кріпаків.

У книзі дуже багато цікавих історичних переказів. Приміром, ще з давнини бігачани передавали з покоління в покоління легенду про те, що нібито в урочищі Мокричі сільський пан, виїжджаючи за кордон, закопав золоту карету. Який саме пан – забулося. Знаходилися місцеві ентузіасти, які перекопали ледь не все урочище, але карети не знайшли.

У роки Великої Вітчизняної, коли німці вступили в Бігач, їм теж стало відомо про ту карету. Вони і міношукачами користувалися, шукаючи золото, і підривали урочище, а результату – нуль.

Уже в 60-х роках минулого століття у Мокричах з’явилися торф’яні та піщані кар’єри. Мабуть, були надії на виявлення золотої карети. Та все марно.

Нове видання, на жаль, має обмежений тираж.