Колись, іще при Союзі, в Чапаєвці на Менщині жили заможно та щасливо. В мальовничому селі працював потужний радгосп імені Чапаєва, де успішно вирощували в родючих садах і на плантаціях та вигідно продавали полуниці, малину, сливи, вишні, смородину, чорноплідну горобину тощо. У місцевих жителів було чи не найбільше автівок у всьому районі. Але за роки Незалежності й бурхливих реформ господарство та село поступово занепали.

Як розповіла голова Чапаєвської сільської ради Людмила Петрівна Ковбаса, місцева територіальна громада, що об’єднує села Чапаєвку та Червоні Партизани — одна з найменших у районі. Вона нараховує загалом 352 жителів, з них 52 дітей і 120 пенсіонерів.

Торік припинила роботу місцева чотирирічна школа, оскільки в усіх її класах залишилося тільки шестеро дітей. Тепер їх возить на навчання шкільний автобус до школи-одинадцятирічки в Дягову.

— Проблем у селі дуже багато, — ділиться наболілим Людмила Петрівна. — Чи не головна з них — розбита дорога до села й по селу. Навіть деякі водії відмовляються нею їздити. Через її аварійний стан (особливо біля дамби) й батьки постійно переживають за безпеку дітей, яких відправляють до школи. Всі звернення з цього приводу досі залишилися без результату. Обіцяє допомогти в цьому питанні один наш впливовий земляк зі столиці — Михайло Голиця. Його дружина багато років прожила в Чапаєвці й закінчила нашу школу. Тому й допомагають селу. П’ять років тому побудували гарну церкву з колишнього клубу (який свого часу влаштували у дзвіниці сільського храму). Нещодавно меценат привіз фарбу для оновлення фасаду, покрівлі, паркану церкви.

П’ятий рік — із 25 вересня 2007-го — тут служить панотець Віталій. Він розповів, що у храмі немає газового опалення, а лише інфрачервоні обігрівачі, куплені за кошти парафіян. Відчувають місцеві жителі й проблему транспортного сполучення. Торік іще ходив рейсовий автобус. А нині приватний перевізник робить рейси лише двічі на тиждень.

Уже сім років, як село газифіковане, але від того добробуту не більшає. Це раніше радгосп імені Чапаєва був передовим і багатим. А зараз міцного господарства на території сіл немає. Тільки невеличке фермерське Олександра Дубовика, яке ще «не розкрутилося» як слід. Але потенціал у Чапаєвки чималий. Порядному й далекоглядному інвесторові тут можуть запропонувати 600 гектарів ріллі, майже 400 гектарів яблуневого саду, дивовижа села — сім гектарів чорноплідної горобини! Є ще й великий ставок із рибою та качками.

— Сад людям розпаювали, але ніхто його досі не орендував, — розповідає Людмила Ковбаса. — Він заростає бур’яном і деревами. Туди вже люди ходять по гриби та суниці, наче до лісу. Ставок орендували кілька років, а потім повідомили, що ми вже ним не розпоряджаємося. Село наше біднувате, але люди хороші й працьовиті. По-доброму заздримо тим селам, де залишилися колгоспи чи є великі фермерські господарства, як-от у Олексія Бутенка, котрий нам також допомагає. Тоді б мали надійну підтримку у вирішенні численних проблем громади, які ми нині самотужки намагаємося розв’язувати. Ось, наприклад, почав руйнуватися залізобетонний пам’ятник односельцям, полеглим у роки Великої Вітчизняної війни. Тож просимо допомоги — шукаємо спеціалістів, кошти, матеріали. Сподіваємося відремонтувати пам’ятник своїми силами — до наступного Дня Перемоги, який ми завжди відзначаємо мітингом і концертом. Серед нас іще живуть вісім ветеранів тієї війни.

Надія Миколаївна Дзюба, колишній сільський голова, депутат Менської районної ради:

— Дорога наша на балансі «Чернігівоблавтодору», і вже протягом 20 років вона не ремонтувалася. Тільки 2007 року робився незначний ямковий ремонт. Просто неможливо дітей до школи в Дягову возити. Цікаво, що тополі при дорозі, які посадили ще 1947 року, автодор швиденько випиляв (а це понад 2 тисячі кубів деревини), а от на ремонт дороги коштів немає. І до села, й по селу складно проїхати навіть улітку. Якби дорога була на балансі комунальному, можливо, хоч би щось вдалося зробити. А так — нічого. Вона сьогодні включена в перелік об’єктів, що фінансуються за рахунок субвенцій із Держбюджету.

Надія, жителька Червоних Партизанів (прізвище не назване):

— Живу в цьому селі з 1973 року. Вже нічого, мабуть, не зміниться. Все розвалилося, роботи для молоді нема, пенсія у тих, хто заробив, мала, дорога погана. Шкандибаємо нею пішки, хто силу ще має. А хто не подужає — дома без хліба сидить. Данилівський магазин, дякуємо, приїздить раз на тиждень на перший і другий «посьолки». Дорога — це проблема номер один. Як проклали — більше не ремонтували. А ще — немає дитсадка й магазину в нашому кутку. А молоко у нас приймали по 1,7 грн. — оце проблема. Дешевше води. Треба про це голосно говорити на вищих рівнях, щоб корів у селі люди тримали, а не пускали під ніж.

Валентина Звєрева, 72 роки:

— Тоді, при Союзі, було здорово ловко. Працювали бригади, й ми збирали рясні врожаї в садах, обрізали гілки вже по снігу, як білки, по яблунях тоді лазили. Полуниці, малина, сливи, вишні, смородина, чорна горобина — все було. Колись виноробка працювала й консервацію робили. А зараз — немає нічого. У сад іти страшно: порослі дерева вищі від фруктових, страшно дивитися на ці хащі. А раніше здалеку було видно, що яблуко під яблунею лежить. Тепер же там акації, берези, дикі кущі. Вже, може, й вовки чигають. А це ж наші гектари… От знайшлася б розумна людина — хазяїн, щоб лад навів. Я б сама допомогла ще й яблука збирати. На яблуню вже не полізу.

Надія Михайлівна, жителька Червоних Партизанів з діда-прадіда:

— У Червоних Партизанах самі пенсіонери живуть у 22 хатах. За кладовищем — Чапаєвка, де сільрада й пошта, там є три магазини, до них звідси більше 3 кілометрів іти. Багатьом це дуже важко. Треба, щоб був і в нас магазин. Але нікому торгувати. Я сама років шість торгувала на дому. За те, що у веранді магазинчик був, стали вимагати завеликий податок. Тож торгову точку довелося закрити. Молодші велосипедами їздять по товар у Чапаєвку та Мену, а для старих лише по суботах із райцентру приїздить підприємець. Дуже важко дістатися магазину зимою. Дехто купує борошно, щоб по хліб не йти, люди печуть свій домашній. Виживаємо зараз, як можемо. Сапу та лопату в руки — й на городи йдемо. Пенсії 700-900 гривень на прожиття не вистачає ніяк. На паї дають у кінці літа зерно або грошей, до 800-1000 гривень торік було. За материн пай у Городищі тисячу дали.

А ще перекажу місцеву бувальщину. У війну при німцях наш односелець загримів за ґрати. Відвезли до Березного в поліцію. Його окупантський патруль спитав, звідки він, а той каже: «З Червоних Партизанів…» Подумали, що справді з лісових месників — і пов’язали. Потім розібралися й відпустили. Це правда, а не анекдот.

Ярослав КАРАНДА, “Хвиля Десни”.

Коментарі закриті.