DSCF0470Ользі Кравченко з Данилівки виповниться 83. Їй є що розказати дітям і онукам про пережите і побачене. Хоча здоров’я іноді підводить, однак жінка не здається – обробляє город, порає домашнє господарство…

Працювала на Formol

Ольга тільки п’ять класів закінчила, як її, а ще Віру Олійник, Ніну Кулик, Анюту Адамчик і Тетяну Титок покликали в колгоспну контору.

– Так, дівчата, – сказали там, – вибирайте: або вербуйтеся на Донбас, або йдіть у Мену вчитися на трактористів.

І вони пішли на шестимісячні курси трактористів при Менській машинно-тракторній станції.

– Учитися було непросто, – пригадує Ольга Марківна, – адже це не дівчаче діло. Однак далеко від дому їхати не хотілося. Отож терпіли і вчилися.

Працювала Ольга по закінченню курсів у рідній Данилівці.

– Дали мені німецький трактор Formol, ми поміж собою «петушком» його звали. Прицепщика не було, то сама управлялася. А тоді послали мене з дівчатами у Волосківці. Там ми обмолочували зернові. Працювали день і ніч, з ніг падали. І я не витримала – попросилася у колгосп корів доїти.

Взяли Ольгу на ферму. Але довелося повернути гроші за півроку навчання, хоча в колгоспі тоді працювали «за палички», на один трудодень давали 200 грамів зерна. Довелося дещо продати, аби розрахуватися за курси.

Дивом врятувалася

Про війну Ольга Марківна знає не з книжок та фільмів.

– У нашому селі стояли фашистські карателі, допомагали їм поліцаї, наші, данилівські, – каже бабуся. – Коли до бойні зігнали членів родин сільських активістів, де їх було спалено живцем, мою матір і мене три доби тримали німецькі посіпаки у приміщенні сільської ради. У нас на квартирі переховувалися наші полонені, а хтось видав це поліцаям. І брат мій Гриша був у партизанах. Так ото за всі ці «гріхи» і нас мали звести зі світу. Тримаючи три доби, не давали ні їсти, ні пити. Коли бойня з людьми горіла і нам було про те відомо, ми подумки теж прощалися з життям.

Четвертого дня їх відімкнув німець і показав на двері. Ольга впала на коліна, зі сльозами на очах стала вимолювати життя собі і своїй неньці. Німець, мабуть, пригадав свою сім’ю і… показав жестами, аби бігли подалі.

Ольга-зенітниця

– У 1949-му мене і ще трьох дівчат покликали до райкому комсомолу, – згадує Ольга Марківна. – Сказали, щоб ішли у райвійськкомат за повістками до армії. За станом здоров’я дівчата не пройшли, а мене взяли. Нас було 320 чоловік, місяць перебували у Білій Церкві, а тоді – у Брест, згодом – у Німеччину.

Служити Ользі Кравченко випало у секретній артилерійській частині.

– Усіх німкень звільнили з офіцерської їдальні, де вони працювали, а нас, радянських дівчат, на їх місце поставили. Однак на кухні ми, вважай, тільки значилися, а так вчилися бути санітарками, теоретично нас підковували і опановувала я зенітну справу.

В армії у Ольги з’явилися серйозні проблеми зі здоров’ям, вона набула собі невиліковну хворобу.

– Два місяці лікувалася у госпіталі, але так нічого і не помоглося, – пригадує. – На групу інвалідності відправляли, але не погодилася, молода була, соромилася.

Пенсійні будні

Ольга Кравченко давно вже на заслуженому відпочинку.

– На пенсію мене проводжало все село, урочистості відбувалися у клубі, – пригадує вона. – У мене багато нагород, відзнак.

Після армії Ольга Марківна не могла за станом здоров’я працювати ні на тракторі, ні на фермі. Влаштувалася виконавцем у колгоспі, санітаркою у родильному будинку, який діяв на той час у Данилівці.

– Пенсію нарахували мені мінімальну, бо десь загубилися документи про те, що я і трактористкою була, і дояркою, і в армії служила. Райвійськкомат дав мені довідку відповідну, однак на неї не зважили. Та Бог з нею, з пенсією. Я навчилася розумно витрачати ту, що маю. З мене вистачає.

Неподалік її оселі живе син із сім’єю. Разом вони доглядають велике господарство, обробляють город.

Фото автора.

Коментарі закриті.