Уже майже 17 років історико-краєзнавчим музеєм імені Григорія Верьовки, що в Березні, керує Галина Задохіна – професіонал своєї справи і просто небайдужа людина.

Пам’ять старовинних речей

– Своє життя з музеєм я пов’язала 1984 року, – розповідає Галина Дмит­рівна. – На роботу йшла тимчасово. І в думках не було, що це назавжди. Музеєм тоді керував Борис Драпкін. Саме Борис Семенович зумів прищепити мені любов до цієї професії, навчив по-особливому сприймати дивовижність нашої історії і етнографії.

Велике щастя, що мені випала честь працювати разом з Наталією Булко. В цій прекрасній людині я знайшла не тільки колегу, але і однодумця, щирого та безкорисного помічника в організації музейної справи.

У 1995 році Галина Задохіна стала старшим науковим працівником, а трохи згодом – директором історико-краєзнавчого музею імені Григорія Верьовки в Березні. Дев’яності роки були важкими: виникла складна ситуація з приміщенням і фінансуванням музею, підіймалося навіть питання про доцільність його подальшого існування. Але завдяки допомозі тодішнього голови РДА Віктора Олійниченка та його першого заступника Григорія Бирюка вихід було знайдено. Музей переїхав до іншого приміщення, його фонди було врятовано.

– Маємо цікаві і навіть рідкісні експонати – хвалиться директор музею. – Це і особисті речі та музичні інструменти Григорія Верьовки, фото і документи минулих років, колекція знарядь праці та побуту селянського господарства ХІХ – початку ХХ століть, матеріали про видатних земляків, виставка ручної вишивки. На жаль, після того, як чиясь злочинна рука викрала з музею дорогоцінні ікони XVIII століття, найцінніші експонати ми були вимушені передати на зберігання до Чернігівського історичного музею. Але, повірте, і окрім них є на що подивитися. Адже кожна старовинна річ по-своєму цінна і унікальна. Кожна наче живе своїм життям і має свою пам’ять. Ми повинні знати, берегти і любити свою історію.

Галина Задохіна разом з Наталією Булко організовують тематичні вечори, експозиції. Більше десятка окремих виставок проводять в музеї за рік.

Особливу увагу при створенні музейних експозицій Галина Дмитрівна приділяє видатним жителям та вихідцям з Березни. І хоча сама родом не звідсіля – знає про Березну не менше, мабуть, від старожилів.

Вікно у світ

– Народилася я в Синявці, в багатодітній дружній родині, – згадує Галина Задохіна. – Було нас семеро у батьків, правда, один із братів помер ще в 11 років. Батько працював ковалем. Та якось не вберігся і від отриманої травми втратив зір. Як інвалід отримував пенсію – 10 карбованців. Усе немаленьке господарство взяла на себе мати. Тяглися допомагати і ми всім дитячим «кагалом»: допомагали по господарству, підмітали, прали, що легше. Жили, як і всі тоді: мати перешивала сорочки, ми вчили уроки на печі, повсідавшись кружком навколо діжі для замісу хліба. Добре пам’ятаю, як засвітилася перша електрична лампочка в хаті. Мама ще й пряла, ткала і вишивала. А ще дуже любили та поважали мої батьки книги. Ніколи не забуду наші сімейні голосні читання. Увечорі, коли основну щоденну роботу перероблено, сестра Ліда (у неї був дзвінкий та гарний голос) читала для усіх чергову книгу. Мабуть, від тих часів і зародилася в мені любов до друкованого слова. Ще не ставши школяркою, я вже вміла читати і ходила за книгами до сільської бібліотеки майже за три кілометри. Книга була для мене вікном у великий світ. Саме повага до книги зіграла і свою роль при виборі професії – закінчивши культосвітнє училище в Карелії (там жила сестра Валя, яка забрала мене до себе, щоб допомогти матері), я отримала фах бібліотекаря.

А потім вир життя закрутив молоду дівчину. Побувала Галина і в Якутії, працювала бібліотекарем в Локнистому і Березні. Саме в Березнянській бібліотеці 1974 року і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Олександром Задохіним – молодим спеціалістом з Київщини, який приїхав до селища працювати ветеринарним лікарем.

Біль і надія

Усього було у житті. Та прожили з Олександром Олександровичем 34 таких довгих і таких коротких роки. Виростили двох діток, хазяйнували, плекали мрії та надії.

Усе перекреслив спалах неочікуваної блискавки – Чорнобиль. Ця болюча рана землі української, біда всенародна не оминула і затишну оселю Задохіних. Олександр Олександрович з листопада 1986 року до квітня 1987-го був завлабораторією в забрудненій зоні. Там і здоров’я залишив. Ломило всі зуби і кістки, не давала жити спокійно вхоплена радіація. А 2007 року чорна звістка – онкологічна хвороба.

– І до останнього терпів мій Сашко страшні болі, – витирає сльози Галина Дмитрівна. – Навіть знаходив сили ще й мене заспокоювати: «Не переживай – прорвемося». Та не судилося…

Жінка майже щодня ходить на кладовище: ділиться, як з живим, усіма радощами і печалями, розповідає нехитрі сільські новини. Відтане серцем.

А ще рятують від невеселих думок робота, щастя в дітях та добрі люди. Адже хороший людей, як і творчих планів на майбутнє, багато…

Коментарі закриті.