«Кожен мазок пензлем – це як слово молитви», – каже настоятель Віталій Тихомиров. У верхній частині знімку – три ікони його роботи.
Віталій Тихомиров народився на Харківщині. Освоїв кілька професій. І вже шість років є настоятелем Покровського храму, що в Дягові. Він переконаний: священик – це не професія, це життя за покликом душі.
АВТОСЛЮСАР, ВІЙСЬКОВИЙ, БАТЮШКА…
– У сім’ї нашій священиків ніколи не було, наскільки знаю, – розповідає Віталій Віталійович. – Тож опановувати канони православної віри я почав самотужки і за власним бажанням. Навіть, якщо точно говорити, із цікавості. Було мені 15 років, коли одного разу (якраз на Великдень) вирішив зайти до храму. Ще й двох друзів підбив заглянути разом: що то там робиться? Не скажу, щоб з першого разу відчув якийсь поклик чи зрозумів, що це моє. Але сподобалося, став постійно ходити до церкви, читати духовну літературу.
А життя йшло своїм шляхом. Відучився Віталій в училищі на автослюсаря, пішов на службу до війська. Після закінчення строкової залишився в армії за контрактом. Служив у Житомирській області, тут же познайомився з майбутньою дружиною.
– Але до церкви продовжував ходити. Постійно було відчуття, що неначе живу не своїм життям, – продовжує отець Віталій. – Спитав поради у настоятеля храму, і він розвіяв мої сумніви: «Якщо відчуваєш справжню любов до Бога і людей, – ставай на духовний шлях служіння, не бійся». Так я і вступив до Чернігівського духовного училища.
МОВОЮ ФАРБ
У настоятеля храму, особливо сільського, справ – хоч спати не лягай. Служби церковні та відбуття треб – це само собою. А ще ж ремонт, паливо, сім’я, домашнє господарство. Та не завжди прихожани і коштами балують. Допомагають священику в осягненні задумів особисті вміння та навички, віра і бажання.
– За необхідності можу і з тканиною, і з деревом працювати, – статечно говорить батюшка, не скаржачись і не вихваляючись. – І лавки у церкву майстрував, а коли з’явилася думка про зимовий приділ храму, щоб людям холодної пори службу було легше і тепліше стояти, то і це з Божою поміччю зробив. Довелося самому і електромережу в церкві лагодити. Майстер глянув, «правильно провів», каже.
А ще Віталій Віталійович сам пише ікони та відновлює старі. На стінах Дягівського храму можна побачити роботи настоятеля: ікони преподобного Лаврентія Чернігівського, Спаса Нерукотворного, Матері Божої, Іоана Предтечі, Воскресіння.
– Нелегкий це шлях, але благодатний, – у очах іконописця віддзеркалює тиха радість. – Тому щоразу, як торкаєшся пензлем дошки, ти торкаєшся серцем самого первообразу. Лики святих, образ Ісуса Христа – об’єднують, роблять людину добрішою. Бо ікона – це не дошка на стіні, не просто малярство. Сотні років вона вважається вікном до Господа, вікном у той світ, де панують любов і правда Божих заповідей.
