Про створення колгоспів і розкуркулення розповів 90-літній мешканець села Киселівка Олещенко Михайло Степанович, 1925 року народження.
Батько діда Михайла Олещенко Степан довго не хотів вступати до колгоспу, вважався одноосібником. На одному кутку з ним жив інший одноосібник Антон Дорошенко, у якого теж був кінь. Коли треба було орати землю, вони робили це разом, запрягаючи разом коня Дорошенка і кобилу Олещенка.
Аж якось взимку десь 1932 року якісь ніби-то «цигани» вкрали коней і в Олещенка, і в Дорошенка, а ще в одного дядька на тій же вулиці — сани, і відвезли їх у колгосп села Тополівка Корюківського району. Але Степан Олещенко свою кобилу, яку виростив з малого лошати, шукати пішов. І ворожок сільських запитував, і людей уздовж доріг. І знайшов. І добився, щоб йому її повернули. Для цього він описав особливі прикмети кобили і покликав її, а вона одразу озвалася до нього у колгоспній стайні. Потім ще й надав документи на кобилу, і Антону Дорошенку допоміг його коня повернути.
Але недовго тішилися господарі своїми кіньми. Восени 1932 року дотиснули Степана Олещенка вступити до колгоспу у Киселівці і віддати до «бригади» кобилу і реманент до неї. Ви б послухали, як 90-літній Михайло Степанович, що був тоді малим хлопцем, детально описує особливі прикмети тієї кобили (шрами були на її тілі). А як же було його батькові Степану віддавати її до «колективного господарювання»?!
Мешканці кутків Зарудка, Бабичівка, Потапівка, Сидорівка, Середівка, Шкирівка увійшли до колгоспу «Друга п’ятирічка», а мешканці тих вулиць, що коло школи, Жуківка, і «де Охріменко живе», увійшли до колгоспу «Червоний плугатар».
Сінокоси колгоспні, розподілені між людьми, були в місцинах Мостище і Лутове за хутором Кароськи (Прогрес). Мостище умовно між селами Сахутівка і Самсонівка, а Лутове між Сахутівкою і Мокрицею. А ще за Кароськами був ліс вільшаний, звався «Дубравка», а за ним місцина «Рай» — у низині кущі верболозу й очерет. Водойми там не було, але можливо, була колись раніше.
У киселівському колгоспі розводили коней. Взагалі, жителів Киселівки ще за дідового дитинства люди з села Величківка звали «конолупами», а киселівці звали у відповідь величківців «макітриками». А чого так, хто його знає.
Під час Голодомору 1932-1933 року у родини була корова, так і вижили. Важко сказати, чому родині Степана Олещенка залишили корову, тоді як у деяких інших односельців забрали усе їстівне (дивіться статтю «Праведники Голодомору: киселівську дівчину врятувала родина з Маріуполя»).
Дружина Михайла Степановича Катерина Олещенко (Глушак), 1927 р.н., розповідала, що в її родини, яка жила в Киселівці на Мицавлянці, забрали не лише харчі, але й хорошу одежу. У неї, тоді шестирічної дівчинки, було улюблене червоне шерстяне плаття. Його забрали, а вона кинулася за тим дядьком, плакала і кричала: «Віддайте моє красне плаття, віддайте моє красне плаття!» Катерина Олещенко померла у 2014 році, і в останні дні життя вона щодня (щодня!) переповідала присутнім родичам цю історію.
На кутку Сидорівка недалеко від річки і перехідки під горою (її називали «слизький міст») жив багатий чоловік, якого розкуркулили, на прізвище Засько. Він був не пан, а просто багатий. Йому з родиною вдалося втекти. Пізніше стало відомо, що вони оселилися в Києві, він навіть листувався з одним зі своїх колишніх найманих робітників у Киселівці.
Цьому Заську належав величезний яблуневий садок, у ньому звичайна біла хата, обсаджена липами, а ще паровий млин неподалік, і ще, мабуть, земля, сінокоси. У його хаті розмістили сільраду, а потім дитячий садок, діти гралися в яблуневому саду аж до кінця 1980-тих років. Потім збудували новий дитячий садок, а цю хату з ділянкою зрештою приватизували. Новий господар викорчував усі старі дерева, і тепер це місце не впізнати.
Автор: Анна Олещенко
