Наприкінці весни та влітку цього року по селах нашого району прокотилася хвиля «добродійності». Молоді люди з добре підвішеними язиками умовляли селян взяти безпроцентні позики і встановити у будинках пластикові вікна. От тільки «безпроцентні» кредити неочікувано перетворилися у безсовісні.
У Макошине «не вигоріло»
– Я вдома була, поралася по господарству, ще й мама хворіє, – розповідає жителька Макошине Надія Герасименко. – Собака загавкав. Підійшла до хвіртки, а там двоє молодих людей. Гарно вдягнуті, російською гомонять. «Ми з фірми, – кажуть, – ставимо пластикові вікна за зниженою ціною».
Прибулі довго і досить туманно розповідали про пільги для пенсіонерів. Підійшов і третій, став вікна міряти. Ось тільки часу на роздуми практично не давали, ще й повідомили, що треба сьогодні ж у Чернігові договори підписати. Навіть пообіцяли особисто на авто до обласного центру доставити і назад повернути. Дали час на роздуми і далі по вулиці пішли.
– Я сину зателефонувала, він засумнівався, – продовжує Надія Іванівна. – Ще й сусід Леонід Брендак відмовляв. Але ж кажуть люди, що так вигідно… А тоді думаю, дай ще й голові нашому скажу.
Селищний голова Валерій Кравцов, хоча і у відпустці був, відповів на виклик і порадив не поспішати. А працівникам селищної ради наказав з’ясувати, що то за благодійники такі.
Відчувши, що до їхньої діяльності почали проявляти посилену увагу, прибульці сіли по своїх машинах і поїхали із селища. Кажуть, лише одна жіночка згодилася на їхні умовляння, та й то, одумавшись, відкараскалася від «вигідних» пропозицій вже аж у Мені.
«Говорили 300, а вийшло 700»
Піймавши облизня у Макошине, до роботи у Куковичах зайди підготувалися серйозніше. Та й заявилося їх більше десятка на кількох легковиках. Зразу ж заїхали до сільського голови.
– Було це у неділю, 28 липня, – згадує Куковицький сільський голова Віталій Чичкан. – Повідомили, що займаються установкою вікон, показали ліцензію, документи. Усе в порядку. Та що гріха таїти, я й сам підписав з ними договір на заміну трьох вікон.
Угоду виконали. Сільського голову від біди врятувало лише те, що у нього були гроші на оплату послуг. От і не потрапив у кабалу. А вся хитрість полягала у тому, щоб умовити людину взяти кредит. Деякі згодилися.
Жителі Кукович, яких обдурили аферисти, не дуже охоче йдуть на контакт, не хочуть, щоб їхні прізвища згадувалися на газетних шпальтах. Людей можна зрозуміти.
Усіх бажаючих (таких набралося із півтора десятка) «благодійники» зразу ж доставили до Чернігова, підвезли до солідного офісу. Дехто все таки відмовився, у кількох вже були кредити, а восьмеро людей таки потрапили на гачок до шахраїв.
– Так гарно торочили про безпроцентний кредит, що лише 300 гривень треба буде виплачувати щомісяця, – бідкається одна із потерпілих. – Та все підганяли: давайте швиденько їхати, давайте скоріше підписуйте… Договір великий, літери дрібнесенькі, а тут ще й на роботу запізнююсь (корів доїти треба), от і повірила на слово, підписала. А коли дочиталися – за голову взялася. Не 300, а 700 гривень щомісяця протягом трьох років платити треба. То це ж мені мої шість вікон золотими будуть (за договором треба сплатити понад 25 тисяч).
Вірю – не вірю
Тепер ситуація неоднозначна. Відмови банк не прийняв, борг залишився, а люди вже не хочуть ні вікон, ні кредитів. Інтереси обдурених куковичан захищає чернігівський юрист (на жаль поспілкуватися із ним не вдалося).
Такі ж «віконні доброзичливці» побували свого часу і в Дягові, жителям села також довелося виправляти свої помилки.
А біда наша у тому, що звикли людям вірити на слово. Копійки здачі уважно рахуємо, а документи, де суми з багатьма нулями, підписуємо, не читаючи. Та й подумаймо усі разом – невже хтось приїде за тридев’ять земель, ще й умовляти стане, якщо «воно таке добре та вигідне»?
Ото ж бо й воно. Довіряй, але добре перевіряй.
