13 батальйон поїхав на схід у стані конфліктуО першій годині дня 14 січня на залізничній станції Чернігів Північний метушливо: туди-сюди блукають чоловіки у військовій формі, на платформи завозять важку техніку. На вантажівках — сумки з речами і продуктами, буржуйки. Це після тривалої відпустки 13 батальйон територіальної оборони ЗСУ збирається відбути в зону АТО. Ідуть з новим комбатом — 42-річним Сергієм Мурованим з Мени. Попередній, Олександр Жакун, тепер комбат у рівненському батальйоні.

Мародерствував, продавав їм же гуманітарну допомогу, продавав боєприпаси?

Поїхати в зону АТО змогли не всі бажаючі. Четверо бійців з Михайло-Коцюбинського Чернігівського району, Олександр Кладкевич, Олексій Артюшенко, брати Олександр та Євген Косовці, під слідством. Ось як пояснює причину прес-служба військової прокуратури Центрального регіону:

«…Група військовослужбовців, які призвані за мобілізацією, перебуваючи у нетверезому стані та грубо порушуючи військову дисципліну та Статут Збройних сил України, в суперечці з командиром та заступником начальника штабу військової частини застосували щодо них фізичне насильство, заподіявши тілесні ушкодження. Установлені чотири військовослужбовці. їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. З ст. 405 КК України (погроза або насильство щодо начальника, вчинені групою осіб)». За таке може бути від 5 до 10 років. За ґратами. Потерпілі — Микола Миклащук та Владислав Лукашенко.

Микола Миклащук теж їде на схід. Інші військові поглядають на Миклащука скоса. Він стояв на станції перед відправкою сам.

— Ви пробачите товаришів по службі? — запитали у Миколи Васильовича.

— Звичайно, ні, — знизав плечима. — За що їх пробачати? Я гарний додому приїхав (показує фото на мобільному телефоні з саднами на обличчі. — авт.)? Моїй жінці, дітям, матері було приємно мене такого бачити?

— За що вони на вас напали?

— З їх розмов, за те, що я мародерствував, продавав їм же гуманітарну допомогу, продавав боєприпаси. Один із них казав, що я був п’яний і сам на них напав.

— Хлопці хочуть на Схід, рвуться. Може, як виняток, пробачити їх?

— Які винятки? Що, в законі є якісь винятки? Як їх суд виправдає, то нехай їдуть. Хай доведуть, що я був п’яний, що займався мародерством. Зараз я виведений зі штату.

— А чого ж їдете?

— Люди просять, то я їду. Поки буду позаштатним, а потім на інші посади піду. Може, буду начальником штабу іншого батальйону, командиром. До цього я був начальником штабу 13 батальйону. Я кадровий військовий.

Хлопці з батальйону потихеньку жаліються, що офіцер виливав на них помиї і стріляв по ногах. Не витримали.

— 13 батальйон їде на Схід у стані конфлікту? — запитали у Вадима Мисника, начальника регіонального медіа-центру Міноборони.

— Справу по цих бійцях ось-ось передадуть до суду. Ситуація непроста. Там дуже серйозні статті. Тим більше, злочин скоїла група осіб. Якщо бійці в зоні АТО помітили щось протизаконне, вони могли поскаржитися. Побиття — не вихід, тим більше у нетверезому стані. Хлопців шкода, вони, наче, непогані, бойові, але побиття керівництва — недопустиме.

«На схід відмовилися їхати третина наших»

30-річний водій-стрілець Олександр Бойко браво скаче по платформі. Він один із 17 мобілізованих з Вертіївки Ніжинського району. Удома на чоловіка чекають дружина, 4-річний син, мати, теща.

— Теща плаче, всі плачуть, — розповідає. — Мама переживає. Нас вісім дітей у сім’ї: три дівчини і п’ять хлопців. Я і брат Сергій мобілізовані.

Цього разу на схід відмовилися їхати третина наших. Але ми нікого не засуджуємо, — продовжує Олександр. — У кожного свої причини. Комусь дуже важко психологічно, когось не пускають рідні. Мені також дружина казала лишатися. Але якщо я не піду, другий не піде, третій. Хто тоді? Мій рідний брат Сергій не схотів їхати, залишився. Він уже був на сході. Тепер продовжує служити у Гончарівському. Він ракетник.

З Луганщини Олександр Бойко приїхав два місяці тому.

— Куди вас везуть? — запитуємо.

— Ми не знаємо. Говорили, що замінимо 42 батальйон з Кіровограда. Вони стоять у Краматорську, Дебальцевому. За розпорядком, ми їдемо до Ізюма Харківської області. Далі — невідомо. Деякі хлопці казали, що їдемо в Станицю Луганську.

Як виправляють їх на схід, Олександрові подобається:

— Минулого разу майже півроку був без бронежилета. Цього разу нас повністю одягнули, взули. Не волонтери, держава попіклувалася. Минулого разу видавали старі слабенькі бронежилет Тепер добротні, із захистом на боках, шиї.

Чоловік розповідає, що нерви у нього міцні.

— Я привозив тіло товариша Дмитра Полегенька в Чернігів, — каже. — Він загинув на моїх очах. Бачив і поранення. Та, незважаючи на це, сплю нормально. Я за собою не помічав порушення психіки, до всього ставлюся адекватно. До мобілізації працював охоронцем, начальником охорони у Житомирі, Києві. Загартований. Проте з собою ношу іконки, зберігаю дитячі малюнки. У мене в бліндажі все обвішано тими малюнками. І син мені присилає, і в дорогу дав. Вірю, що це оберіг. Є такі бійці, що ляльок із собою якихось носять — також обереги. А дехто не цікавиться ні малюнками, ні іншими оберегами. Найдуться кругом такі, що тільки й думають, як чарку потягнути.

— Як це — «боєць відмовився їхати на схід»?

— Він не має права відмовитися, — пояснює Вадим Мисник. — Я спілкувався з командиром 13-го батальйону. Не поїхала не третина, а менше, як і в 41-ому батальйоні. Не їдуть ті, у кого є на це об’єктивні причини: за станом здоров’я, за сімейними обставинами. Не можна написати заяву на відмову від поїздки. Такими питаннями чітко займається військова прокуратура. Зрозуміло, що в кожному випадку — індивідуальний підхід. Командир ставиться з розумінням: йому не потрібні ненадійні люди.

Лікар один

З Тупичева Городнянського району рідні приїхали провести 28-річного Максима Коритька.

— Зараз ми не будемо плакати, поплачемо вдома, — зітхає 49-річна Тетяна Коритько мати бійця.

Батько Валерій Опанасович мовчить.

— Синок удома побув три тижні, потім поїхав у Гончарівське, — продовжує Тетяна Михайлівна. — В АТО був з третього вересня. Строкову службу проходив як прикордонник. Зараз Максим стрілок. У нього не було навіть думки відмовитися їхати на Схід. Переживаємо за нього, молимося. Часто ходимо до церкви.

Сам же Максим тільки усміхається. Обіймає маму, тата, тітку Тамару і поспішає до товаришів по службі.

— Скільки бійців у батальйоні? — запитуємо нового комбата Сергія Мурованого.

— За штатом 740, за списком 700, їде трохи більше 500, — відповідає Сергій Григорович. — У тих, хто не їде, причини різні.

У нас тепер своя баня є (показує на подаровану волонтерами автобаню). От тільки лікар на весь батальйон всього один. Він уже був на Сході. Розумію, що одного мало, але що робити? Ледве забрав і цього із собою. Ще навіть наказу нема на його призначення.

Вікторія Товстоног, Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч».

Коментарі закриті.