Доля

Автор: Раїса МИХАЙЛЕНКО.
Багато літ позаду у Діни Яшан...//Фото автора.

Родом Діна Іванівна, у минулому учителька, з Кіровоградщини. У Мену переїхала 13 років тому, поближче до своїх доньки та сина, які знайшли свої долі у нашому місті. Діні Яшан днями виповнилося 86, однак вона має світлу пам’ять, ясний розум, нічого не забула зі страшного лихоліття своєї юності.

Коржі з... тирси

– Нині вже багато знають і говорять про голодомор 1932 – 1933 років, – каже Діна Іванівна. – Це, звичайно, добре, адже такі страшні сторінки своєї історії забувати не маємо права.

Їх у сім’ї було четверо – Діна і троє її братиків. Корову забрали, отож у хаті поселився голод. Батько косив мишій, вимолочував із матір’ю зерно з тієї трави, а тоді на жорнах мололи його. Додавала ненька дрібно нарізаної лободи і пекла щось на зразок коржів. Діти нарекли їх мотаржениками.

– Їли ми й суп із гички буряків, – додає Діна Іванівна, – пекла мати ще й такі коржі: у борошно з мишію додавала дрібненької тирси. Варили і їли корені лопухів. Один із моїх братиків опух, і шкіра на ногах почала тріскатися. Привид смерті оселився у нашій хаті...

Тоді Іван, глава сімейства, зібрав усе добро, яке було в хаті, і поїхав у Росію, щоб обміняти його на їжу. Мати ж тяжко працювала у колгоспі.

– Якось вона орала поле своєю ж коровою, яку забрали в колгосп, – розказує Діна Іванівна. – Худобина знесилена упала на ріллю. Мати випрягла її з ярма і на налигачі привела додому. Заховали годувальницю у коморі, нишком, щоб ніхто не бачив, ми, діти, її годували, поїли. Наша хата постійно була на замку, ми ніколи і нікому її не відкривали.

Коли корівка оклигала, почала давати по літрі молока. Мати розбавляла його водою, додавала цвіту акації, варила.

– А десь за два місяці приїхав із Росії батько і трохи привіз житнього борошна, – пригадує бабуся, – Так ми дивом порятувалися від голодної смерті і всі вижили. А люди нашого села вимирали цілими сім’ями. У могилу клали по двоє – троє мерців, бо кожному не було кому яму копати. Помирали на дорозі, у полі, у хаті. Село, вважай, вимерло, спустошилося. Згодом порожні, уже нічийні хати заселяли люди із Західної України, які переїжджали до нашої Пурпурівки. Деякі з них прижилися, а дехто повернувся до рідних країв.

Дочку хотіли викинути

Діна, оговтавшись після голодомору, знайшла в собі сили і вивчилася на вчительку. Навчала у своєму селі учнів молодших класів.

Її, молоду та вродливу, у вересні 1943-го було вивезено до Німеччини.

– Нас там, на заводі, де я працювала, за людей не вважали, – плаче Діна Іванівна, – працювали по 12 годин на добу, а у неділю – по 14. До роботи ставали о четвертій ранку. Годували якоюсь баландою і хлібом, що у роті шелестів, як полова. На ноги дали дерев’яні колодки.

Їхні бараки часто бомбили, оголошували тривогу і нещасних дівчат гнали до іншого табору – далеко, по снігах і морозах...

– Доля звела мене з хорошим хлопцем – росіянином Григорієм, – ясніє обличчя у Діни Іванівни. – Він, як міг, допомагав мені. Я важила тоді 27 кілограмів. Він і його друзі десь добували такі-сякі продукти і підгодовували нас, жінок і дівчат. Згодом народила я доньку Полінку. Вона весь час плакала, була голодною. Із неволі нас вивозили нелегально, у вагонах із вугіллям. Казали, щоб ми тихо сиділи, бо як почують супроводжуючі, буде лихо.

Діна, як могла, заспокоювала свою донечку, а вона, здавалося, заходилась іще більшим плачем.

– Та викинь її, – озвався хтось, – бо «здасть» усіх.

А тоді машиніст поїзда забрав Полінку до себе. Там було тепло, і наплакане дитинча заснуло.

– Прибули ми до Києва, у Дніпрі умилися, – пригадує бабуся. – Добрі люди дали нам поїсти, і я добралася додому, до своїх батьків. Думка у мене була одна: віддати дитинку у надійні руки, а самій померти вдома, на Батьківщині, у рідному селі.

Та Бог дав їй силу, здоров’я. Молодий організм переборов усе. Близько 30 років Діна Іванівна працювала вчителькою у своїй Пурпурівці, що на Кіровоградщині. Згадуючи прожите життя з такими жорсткими випробуваннями, сама дивується, як живою залишилася.

Батька ж дитини, мабуть, забрала війна. Пошуки його, на жаль, виявилися безрезультатними…