Глибинка

Автор: Раїса МИХАЙЛЕНКО.
Турботи у Катерини Корінь щодня одні й ті ж.//Фото автора.

Катерині Корінь уже 74. Та ще тримає корову, сама косить для неї сіно. Живе одна. Сусідів поблизу нема – давно померли. Хата її притулилася до лісу, а старезні сухі дуби зловісно поскрипують над нею...

Крайній дім

Родом вона з Атюші – є таке село в Коропському районі.

– Там наша хата була під лісом, – каже Катерина Макарівна, – тож ні гриби, ні ягоди ніколи не вибували. І горіхи збирали. І тут, у Чорногірцях, випало мені жити у крайній хаті, майже в лісі.

Воно ніби й непогано, як на перший погляд: цілюще повітря, лісові дари... Однак є й зворотна сторона.

– Усохли 11 дубів біля мого двору, – зітхає жінка. – Нахилилися на хлів, сад, хату. Вершина одного дуба від вітру відчахнулася і впала на грушу. Сухі дерева ще шість років тому мали б спиляти. Але нікому. От і живу у постійному страху.

Чорногірці – село неперспективне. Залишилося тільки 12 осель, з димарів яких ще клубочиться дим на світанні. На весь хутір – чотири корови. Добре, що приїздить підприємець з Чернігова і купує у власників худоби сир. Магазину в селі нема, колишній продавець у себе вдома торгує товарами першої необхідності, але каже, що тільки до весни.

Роки, як птахи

За фахом Катерина Макарівна – вчителька. Працювала у школах Миколаївки, Подина, Червоних Партизанів, а доробляти до пенсії довелося у сусідній з Чорногірцями Дмитрівці. Там вона навіть школою завідувала.

– На роботу добиратися складно було, особливо зимової пори, – пригадує бабуся. – У снігу по пояс провалювалася. Велосипед виручав дуже  – по дощу, по льоду, по снігу.

Чоловіка поховала десять років тому, через три роки – свекруху. А два роки тому втратила онука. Має старенька мати сина і дочку, вони у Санкт-Петербурзі живуть.

– Чи не кличуть мене до себе? Аякже! Ще й як! Але я сказала, що доживатиму свій вік тут, – розказує Катерина Макарівна. – Син добудував до моєї хати пристінок на чотири кімнати, тепер місця усім вистачає, як приїздять.

Телефон у бабусі є. І телевізор, і радіо. Жити можна. Тримає курей, корівчину. Хоче ще й порося.
– Шуліки та кобці так набридають, – жаліється старенька, – не можна випустити свого птаства, зразу хапають. Телефон мені як друг. Дітям дзвоню, знайомим. Хоч 20 років чекала черги на його встановлення, але дочекалася. Він мене рятує від самотини і туги. І ліс помагає. Жолудів назбираю і здам до лісництва, дивись, дров за них безкоштовно привезуть. І гриби у мене є, і варення повно з лісових ягід. І горіхи у торбинках на печі чекають гостей.

Прощалася з життям

Катерина Макарівна – людина щира і добра, радіє кожному, хто переступає поріг її затишної оселі: односельцям, телемайстру, контролеру РЕМу, заблукалому грибнику. Та близько десяти років тому з нею трапилася неприємна оказія, і тепер вона й серед білого дня замикається у хаті.

– Трапилося те під осінь, я якраз картоплю копала, – пригадує. – Прийшли якісь чужі молодики, заманили мене в хату. Зв’язали, одного ножа до горла приставили, а іншим під ребра штиркали. Вимагали гроші. А мені якраз пенсію принесли. Сказала, де ключ від шафи, нехай, думаю, забирають, аби мене не зарізали.

Зловмисники бабусю залишили живою, однак з хати винесли все, що хотіли: японський телевізор – подарунок онука, годинник дорогий, радіоприймач, рушницю покійного чоловіка... І, звісно ж, усю пенсію.

– Вони все те добро тягнуть, а біля мене одного приставили з ножем, щоб я не розв’язалася, – розповідає старенька. – От я його і питаю, чи має він матір? А він як визвіриться на мене: «Не смей мне о ней говорить! Она меня бросила!»

Ніхто тих залітних розбишак не знайшов і не покарав.