Доля

Автор: Раїса МИХАЙЛЕНКО.
Фото автора.

Шлюбу свого вони не реєстрували. До старості дожили у парі за принципом: «бомага не держить». Сьогодні йому 83 роки, а вона на рік молодша. Як добре все буде, через сім років відзначатимуть золоте весілля.

Поєднала Масляна

Перше заміжжя у Наталії Бондар було невдалим. Трапився їй п’яниця, то довго з ним у парі бути не захотіла. Зі словами, що горбатого могила виправить, Наталя без жалю розлучилася з чоловіком.

Родом вона з Салтикової Дівиці, що на Куликівщині, а жила у Мурівці. На Масляну разом із подружками пішла у Чорногірці на гуляння. І Михайло Кот із парубками прийшов туди.

Знайомство Наташі та Михайла на гулянні переросло у щиру дружбу, а тоді й у кохання. Незабаром привів він свою обраницю у Лазарівку, де вона стала у його домі повноправною хазяйкою.

Михайло після семирічної служби в армії повернувся додому. Війни пороху довелося понюхати, з осколком додому повернувся. Не зважав на поранення і хвороби, радів, що живим зостався.

Працювало подружжя у колгоспі «Ленінський шлях» – був такий колись у Лазарівці до об’єднання зі стольненською «Працею».

Вірність зберегли

Коли Наталії Бондар запропонували бути санітаркою у Домницькому туберкульозному госпіталі, погодилася. І робочий день нормований, і вихідні є, і працювати у холоді не доводиться.

– Я до будь-якої роботи була вправна, – каже Наталія Іллівна, – на городі лад у мене завжди був і є, вишивок за свій вік стільки надбала, от тільки кому вони зостануться? Діток нам Бог не послав...
У колгоспі працювала до сьомого поту – одні подяки отримувала. А санітаркою стала – у приклад завжди ставили. Відпрацювала 20 років, на пенсію з госпіталю пішла.

– А контингент лікувального закладу вас не насторожував? Туберкульоз – хвороба інфекційна...

– Ні, не боялася. Нас навчали як поводитися з пацієнтами. Були і такі серед медперсоналу, що навіть симпатизували туберкульозникам.

– І що, не захворіли?

– Я от що вам скажу: як своя воша не вскочить, чужа не задушить...

Мудрості людській нема меж. Особливо жіночій. Ще Наталія Іллівна і Михайло Васильович розповіли, що за всі роки спільного життя вони жодного разу серйозно не сварилися, шанобливо і з повагою ставилися одне до одного, довіряли.

– Михайлові небожі живуть далеко, а мої у Чернігові, – розказує Наталія Іллівна, – приїздять, допомагають і дивуються, як нам вдалося за 43 роки подружнього життя зберегти тепло одне до одного. А я їм і відповідаю, що кохання наше з самої молодості було справжнім, не показним.

Хліб їдять свій

За здані в оренду земельний і майновий паї СТОВ «Праця Стольне» Михайлу Коту виділяє два мішки житнього борошна.

– Узимку нам складно добиратися в магазини Мощного чи Дмитрівки за хлібом, – каже господар, – то моя Наташа сама пече буханці. Та такі запашні!

Хазяйства подружжя майже не тримає. Хіба що курей та бджіл.

– Оце купили готове порося, то маємо і сало, і м’ясо, а самі вигодувати уже не здужаємо, – бідкається Наталія Іллівна, – дай, Боже, це при здоров’ї з’їсти. А його нема ні в мене, ні в Михайла. У мене ось операції за операціями... Хазяїна мого осколки на старість стали так мучити, що і не спить ночами.

Однак переборюють вони свої буденні труднощі.

– Михайло, як коли збереться до магазину велосипедом їхати, то складає список, щоб не забути, що купити. Жаліє мене мій дід, гріх сказати щось інше. Я живу за ним, немов за горою.