НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ДОЛЬ

Тепер у сім’ї Ратушних не одні чоловіки, до мами горнеться маленька Ліза.
Фото з домашнього архіву.

– А ви до нас? – білявий хлопчина, неначе з давнього босоногого дитинства, зацікавлено дивиться на мене. Зачувши наші перемовини, з хати вийшла господиня Тетяна Василівна. Велика родина у Ратушних із Синявки. На руках мама тримає найменшенького Максимка, під ногами крутиться Ліза. Вона єдина дівчинка в сім’ї. А ще три старші братики: той, що нас зустрічав – п’ятирічний Богданко, Сашку 11 виповнилося, а 13-річний Діма у школі.

Велика родина

– Весело у нас, – посміхається їхня мама, – одне одного глядять. Он уже Богдан підріс. Він зараз за головну няньку – і Лізу, і Максима нагляне, доки я в городі. На осінь у дитсадок піде, у школу ж незабаром.

Тетяні виповнилося 37. Пригадує, як закінчивши тут, у Синявці, вісім класів, працювала на фермі. Старша сестра отримала у Києві квартиру і покликала до себе. Вивчилась на кухаря і працювала у Броварах на заводі алюмінієвих конструкцій. На святкуванні дня народження у друзів познайомились із Василем, а за два місяці побрались.

Є під Броварами Красилівка, село, де вони прожили у Василевих батьків у великій родині початок подружнього життя. Усього в житті бувало, але мирили. Коли зібралися переїжджати на Чернігівщину, уже троє синів було. Найменшому, Богданчику рік виповнився. Переїхали Ратушні в Синявку, почали обживатися.

Несподіване поповнення

Сестру Василеву Віту з першим чоловіком розвела доля у різні сторони, тільки донечка Валя зосталася з мамою. Натомість з’явився у її житті інший, жили в цивільному шлюбі. Виявилося, що чоловік хворий на туберкульоз. Не оминула хвороба і Віту. Під час останніх відвідин у лікарні, незадовго до Вітиної смерті, почула Тетяна: «Помру я скоро, прошу – доглянь моїх дітей». Як могла втішала хвору, та невдовзі сталося саме так, як та і передрікала: допоки їхній донечці Лізі виповнився рік, вони з чоловіком покинули білий світ. Хрещена Лізина і баба в один голос запевняли Тетяну, що дитинка, напевне, хвора на туберкульоз і довго не проживе. Залишилася Ліза у бабусі в Красилівці. Через 40 днів приснився Тетяні сон.

– Сниться мені Віта і питає: «Ти чого Лізу не забрала? Не забереш ти – візьму я», – згадує Тетяна Василівна. – Перелякалася хтозна як. Полеті-ла в Красилівку, заходжу в хату, а Ліза дибати почала. Обхопила мою ногу: «Мама...» Та так і донині тримається.

Два роки неспокою

У сільській раді були не проти, аби дитину Тетяна забрала з собою. Проте бабуся почала оббивати пороги судів, доказувала, що дитина живе з нею, показувала її одіж. Їй присудили право опіки над дитиною. Не звернули уваги на те, що жінці вже за 60 років, вона недочуває. Розпочала баба з Тетяною Василівною справжню війну.

– Довелося доводити, що дитину я не крала, – з гіркотою розказує Тетяна. – Називала нас п’яницями, казала, що ми нічого не робимо, не можемо доглядати дівчинку. Подали ми на апеляцію. Сусіди свідчили про те, що ми за люди. Скільки довідок сільська рада видавала і до суду, і до служби у справах неповнолітніх! Не могла я полишити малого Максимка вдома, то сіль-ський голова і на суд представником їздив. А вже на останнє засідання винайняли машину і поїхали гуртом. У середині березня цього року опіку над дитиною присудили мені.

Свої, рідні

Оглянули Лізу лікарі, виявилася вона здоровою дитиною. Весь час контролюють батьки стан її здоров’я. Підростає дівчинка.

– Як виросте Ліза і спитає – розкажемо все, – каже Тетяна Василівна. – Прізвище її батьківське міняти не стали. Дівчина колись все одно змінить його сама. Нічим вона у нас не обділена, одягнена, взута. Гектар городу маємо, п’яту його частину картоплею під трактор садимо і обробляємо. Корову тримаємо, кіз, свиней, птиці повен двір. На хлопців держава гроші виділяє, колись і Лізі допомогу отримаємо. А тепер тратимо те, що є на всіх.

Сестричка Лізина Валя живе з рідним батьком. На зимові канікули, на ціле літо відпускають її батьки у Синявку. Їй тут завжди раді. За весь час мого спілкування із великою родиною ніхто з дітей не закомизився, усі привітні і вдоволені. Ліза своєю голівкою прихиляється до Максимка, лепече: «Дуць-дуць-дуць». Невправним рученям семимісячне хлоп’я гладить дівчинці біляве волоссячко. Свої, рідні.

Надія ДЯТЕЛ.