Доля

Автор: Раїса МИХАЙЛЕНКО.
Нема здоров’я в Уляни Калениківни, нема сім’ї, нема ніякої радості, а тільки сльози, горе та болячки.//Фото автора.

Похоронку на свого Пилипа вона отримала наприкінці війни, а сина поховала у квітні минулого року. Сама паралізована вже одинадцять років, має першу групу інвалідності.

Коротка мить кохання

З армії Пилип Михуля повернувся у свою Ушню мужнім, ставним і красивим. Не одній сільській дівчині подобався, не одна сохла за ним. А він накинув оком на сором’язливу Уляну. Знав, що працьовитішої в селі чи й знайти і на вроду гарна – мов та ягідка.

Влаштувався Пилип у колгосп на роботу, там же і Уляна працювала. У 1939-му побралися, а через рік з’явився на світ синок-первісток Толя. Ще через рік пішов Пилип боронити рідний край від фашистської навали.

– Він ніби відчував нашу розлуку, – каже Уляна Калениківна, – як тільки переступить поріг хати, одразу кидався до дитини, з рук не випускав. От уже радів, аж світився весь від щастя! Розмовляв з ним, ніби малюк розумів щось.

А тоді Пилипа забрала війна. Листи, як випадала мить, писав. І все про синочка розпитував, берегти наказував.

– А то якось прописав у листі, що такого-то числа, можливо, буде у Чернігові. Просив приїхати, – плаче жінка. – Я зазбиралася у дорогу – продуктів наскладала повний кошик та й поїхала. Зустріч наша була недовгою. Усе про сина розпитував – як росте, що навчився говорити, чи не хворіє. З моїх привезених гостинців не взяв нічогісінько, сказав, щоб везла усе додому і віддала сину. Як подарунок від батька з війни. То була наша перша і остання зустріч воєнного лихоліття.

Наприкінці війни Уляна Калениківна отримала сіренького злощасного папірця – похоронку з повідомленням, що її Пилип загинув безвісти.

Рясними вдовиними слізьми окропила тяжку вість. Малий Толя, смикаючи маму за спідницю, допитувався:

– Чого ти плачеш? Тебе хтось побив? Скажи хто, то я його самого поб’ю.  

Не було радості від єдиного сина

Толя виріс швидко, немов з води. До армії як призвали, дуже пишався. Аякже! Служити випало у Польщі.

– Я не знаю, не писав він мені жодного разу, у яких військах випало йому бути. Мабуть, у секретних, – розказує Уляна Калениківна. – Тоді треба було служити три роки. Додому мав повернутися восени 1961-го. Уже усі однолітки Толі вернулися, а мого синочка нема.

Дуже побивалася ненька. У кожну шибочку своєї старенької хатини виглядала, на кожен стукіт у двері чи хвірточку вибігала... Відчуло серце страшний біль. Якби не робота серед людей, невідомо, чи й вижила б у гнітючому чеканні.

А він, її Анатолій, на той час лікувався у госпіталі у Чернігові. Що з ним на службі сталося, не знає згорьована ненька і сьогодні. А тоді оббивала пороги і в сільській раді, і в конторі колгоспу: «Скажіть, де мій син? Ви ж – влада, маєте все знати!»

Потім викликали до райвійськкомату і сказали, щоб не хвилювалася, син її трохи прихворів, у Чернігові лікується, можна поїхати провідати.

– Упізнав мене, але не зрадів, – знову плаче Уляна Калениківна, – дивиться кудись, а не на мене, що не спитаю, відповідає невпопад. Зрозуміла: у мого сина щось із головою сталося, бо неясний розум має.

Коли Анатолія Михулю виписали з госпіталю, кинулася ненька лікувати його сама –  до лікарів у Мену возила, до народних цілителів. І ворожок не обминала – а раптом допоможуть, раптом Бог над нею зглянеться.

Але... Толя втратив сон, апетит, тричі сходив з дому у невідомому напрямку. Шукала. Знаходила. Знову лікувала. Вісім разів був у госпіталі, а скільки у лікарнях – того і сама не відає. Але хвороба міцно взяла сина у свої тенета. І не відпустила аж до 19 квітня 2007 року, коли перестало битися серце Толі, а його душа упокоїлася навічно.

Будні і свята на ніч схожі

– Як я ще на цім світі тримаюся – один Господь знає, – каже Уляна Калениківна, – ось паралізувало, відра води в хату не здужаю внести, ні оберемка дров до печі. За допомогою добрих людей та власних заощаджень збудувала нову хату, а оце недавно ще й дві хвірточки мені зробили, і ворота нові поставили. Жити можна. А от не хочеться.

– Сестра моя на два з половиною роки менша за мене, горя теж пізнала, – розповідає бабуся, – чоловіка поховала, дочку, а це ще одну дочку. Злягла, було. А у неї і хата, і двір – усе старе, валиться. То я її до себе забрала, доживатимемо віку разом. Хворіє саме, з печі не злазить. А я по хаті ледь соваюся, піч топлю, юшки якоїсь наварю. Це ж добре, що сестру милосердя до нас приставили, то воду і дрова заносить у хату. А підлогу помити, кімнати вибілити, з магазину щось принести – людей прошу.

Ось такий келих з гірким життєвим питвом приготувала доля Уляні Калениківні. Вона мужньо сприймає безкінечні удари долі. Жіноче серце витримує все. Вдовине теж, тільки воно дужче болить...