ЗНАЙ НАШИХ!

Анна Стуканова у Львові. Місто Лева залишило тільки гарні враження. І нагороди.
Фото автора.

Макошинка Анна Стуканова посіла друге місце у номінації «Поезія» у першому фестивалі-конкурсі молодіжного бачення творчості Тараса Шевченка «Шевченко-фест». Гала-концерт і нагородження переможців конкурсу проходили нещодавно у Львові. Учень Макошинської школи Богдан Забуга також отримав диплом учасника фестивалю у номінації «Візуальне мистецтво на шевченківську тематику».

За словами координатора фестивалю, талановитої співачки Софії Федини, організатори за мету ставили показати Шевченка молодим і модним.

– Завжди Шевченка чомусь уявляють старим, згорбленим і в куфайці, – дивується пані Софія. – А ми хотіли показати його зовсім іншим, цікавим для молоді.

У гала-концерті, який відбувся в театрі М.Заньковецької, взяли участь переможці та учасники фестивалю, зокрема, оркестр Янки Козир, гурти «Тарасова ніч», Vox Populi, «Говерла», гостем концерту був Сашко Лірник. Під час виступу Ані в залі панувала тиша. Слухаючи вірш, жінки витирали сльози. А після ви-ступу – шквал оплесків. За кулісами до Ані підійшов Сашко Лірник, який висловив своє захоплення її виступом. Переможців нагородили цінними призами, а також маленькими статуетками Шевченка. А ще було надруковано збірку творів учасників фестивалю, до якого увійшов і вірш Анни Стуканової «Невигадана історія».

Лейтмотивом фестивалю стали віршовані рядки поета Івана Драча:

«Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка. Ще – одчайдуха духа. Ще – каторжника роботи. Ще нагадайте усім: йому було перед смертю всього лише сорок сім».

Поїздка наших учасників «Шевченко-фесту» до Львова відбулася за сприяння районної організації «Народний Союз Наша Україна».

Світлана ЄМЕЦЬ.

НЕВИГАДАНА ІСТОРІЯ

Сидить дитина на вокзалі.
Їй років сім, а може, шість.
Одна-однісінька у залі
Шматок черствої булки їсть.

І повні туги оченятка
У душу дивляться і ждуть…
Немов залякане звірятко,
Забилося у дальній кут.

А я додому їду з міста.
Такий повільний часу плин.
Шукаю місця, щоб присісти,
Ще маю декілька хвилин.

За вікнами холодна злива
Усе довкола залива.
А я така собі щаслива –
Успішно сесію здала.

І уявляю вже як ненька
Спекла смачного пирога…
Чекає там моя рідненька,
Моя матуся дорога.

І раптом поглядом з дівчатком
Зустрілась. Наче обпеклась.
Глибокі сині оченятка,
А в них печаль аж запеклась.

Куценька курточка на плечах,
Якісь діряві чобітки.
Худенька шия, мов лелеча,
Дитячі пальчики тонкі.

Присіла поряд. Запитала:
– Ти що, сама?
– Угу, сама…
– А де ж твоя, дитинко, мама?
– А мами у мене нема.

– А де живеш?
– А де прийдеться, –
Відповіло дівча сумне.
– А може мама ще знайдеться,
З собою забере мене.

І щастя раптом десь зникає.
І соромно чомусь мені.
Мене, дорослу, дім чекає,
А от її, маленьку, – ні !

– Давай поїдемо зі мною.
Побачиш, гарна в нас сім’я.
Хита дитина головою:
– Ой ні, чекаю маму я…

Як прийде, а мене немає,
То буде плакати-тужити.
Моя ж мамулечка не знає,
Що я у тебе буду жити.

О, Боже Праведний! Людина
Чи може звір живе в тому,
Хто може кинути дитину
Напризволяще, так, саму.

От я, колись іще маленька
Про кинутих дітей таких
Читала в «Кобзарі» Шевченка
І думала, що то – казки.

Минуло майже двісті літ.
Освоюєм космічний простір.
А що змінилось? Той же світ
Жорстоким залишивсь і досі.

Ой, Україно ти моя!
Прекрасні хлібородні далі,
Такі ліси, така земля!
А тут… дитина на вокзалі.
Такі багатства незлічені.
Але ж (куди тут правду діти)
В одних – мільярди у кишені,
А в інших – на вокзалах діти.

Верхи гризуться з-за ідей,
Ламають мікрофони в Раді!
Погляньте краще на людей,
Які черствому хлібу раді.

Протистоянь – не подолати,
То лаються, то нападають.
Лиш на людей їм наплювати,
Нехай хоч зовсім поздихають.

Вам засліпила очі злість?!
Гризетесь, наче знавісніли…
А хто ж за лихо відповість,
Яке народу ви вчинили?