Доля

Автор: Раїса МИХАЙЛЕНКО.
Надія Ілляшик отримує на роботі  справжнє задоволення, бо постійно служить людям.//Фото автора.

Доля їх звела на весіллі у подруги Надії. Петро там дружкував, а Надія хіба ж так витанцьовувала! Зустрілися поглядами і... незабаром відгуляли весілля.

І диплом, і дружина

Чи не було де Петру Ілляшику вивчитися на електрика в Україні? Ні, подався у далеку Тверську область, що в Росії. Навчався у сільськогосподарському технікумі, що в Балагоє, а на практику поїхав у село Беречево.

Коли одружувався товариш, дружкував на його весіллі. Зустрів там Надю. І як було її не помітити – гарну, вродливу, веселу! Серцями відчули обоє, що бути їм у парі.

Привіз Петро свою Надю у Пам’ять Леніна. Переживала дуже молода дружина: як сприймуть її свекри, вся рідня Петрова. У них тут свої звичаї і традиції. Чи будуть мир і злагода в хаті Ілляшиковій з приходом невістки-росіянки?

Петро з дипломом електрика влаштувався на роботу у Менську виправну колонію №91, а Надя звикала до села, до людей, вчилася у свекрухи хазяйнувати.

– Я ніякої роботи не боялася, – каже жінка, – моя мама на фермі працювала, то я у неї у помічниках була з першого класу. Та й город у нас був, хазяйство. Так що білоручкою ніколи не була.

Прийняли за дочку

Свекруха Оксана Іванівна і свекор Михайло Григорович з любов’ю і турботою прийняли молоду невістку не тільки у хату, а й у свої серця. Ніхто із сусідів Ілляшикових не чув, щоб свекруха гудила невістку, а навпаки:

– А наша Надя таких пиріжків напекла, що самі до рота лізуть – і пухкі, і солодкі. Ось, пригощайтеся!

Або свекор, виганяючи до череди корову, ніби ненароком, похвалиться:

– Оце наша Надя плете мені светра, та такого легенького та м’якенького! На базарі такого не купиш, бо нема.

А Надя, мов та білочка, меткою та швидкою до роботи видалася, все у неї виходило, все ладилося.
З’явилася на світ донечка Маша, що то радості було! У хаті не вміщалася! Щасливі були не тільки молоді батьки, а й дідусь із бабусею. Коли Маші виповнилося вісім місяців, свекруха мовила:

– Я буду біля дитини, а ти, дочко, іди на роботу, будь серед людей. А я справлюся, не хвилюйся.
Надя пішла у колгосп на рядові роботи. А тоді у виправну колонію, де працював Петро, потрібен був нормувальник. Надя вирішила спробувати ще й цього хліба.

На роботу у Макошине їздили з чоловіком велосипедами. Нелегко було, а що поробиш? Згодом у Ілляшиків з’явився синок Мишко. Ото вже радів увесь рід – не зведеться прізвище трударів!

Робота до душі

Життя постійно вносить свої корективи у долі людей. Надя вимушена була полишити роботу в колонії. Стала на облік у центрі зайнятості.

Однак сидіти склавши руки не збиралася. Діти ростуть, батьки старіють, гроші треба на все. Отож, розмірковувала, куди піти: знову у сільгоспкооператив, чи підшукати підходящу роботу у райцентрі?
А тоді один знайомий сказав їй, що приватний підприємець із Мени Ірина Нестеренко шукає продавця. Надя вирішила поцікавитися, що то за робота буде. І погодилася. Спочатку працювала у магазині по реалізації продуктів харчування і будівельних матеріалів, а коли відкрили спеціалізований магазин «Крок», Надія Олександрівна стала продавцем-консультантом.

– Робота мені до душі, – посміхається жінка, – постійно серед людей. Їжджу в Мену скутером, як погода дозволяє, а так – попутним транспортом.

 Ще Надія є учасницею фольклорного ансамблю у Пам’ять Леніна, який давно зажив доброї слави. Скільки ця чарівна росіяночка знає українських пісень!

– Я така щаслива, – щиро посміхається Надія Олександрівна, – маю добру родину і живу у такому гарному селі – і від райцентру недалеко, і люди привітні. А ще у Пам’ять Леніна є у кожній хаті газ, водогін, телефон, вулиці асфальтовані і освітлюються. Повірте, я про такий комфорт і не мріяла