ГЛИБИНКА

Автор: Раїси МИХАЙЛЕНКО.
Олексій Васильович більшу половину свого життя жив і працював у Святих Горах. Нині від цього села зосталося кілька порожніх хат і серед них – його, Шкіньова...

Трудилися

Святі Гори – надзвичайно мальовниче село. Воно розлого розкинулося поблизу густих соснових борів, багатих на лісові дари і звірину. Рукою подати до сусідньої Городнянщини, від якої і мову хуторяни запозичили – з білорусько-російським акцентом.

За комуністичних часів Святі Гори нарікли Червоними. Але то тільки в сільрадівських паперах прижилася нова назва, а хуторяни і люди з Яськового та Ленінівки і тепер кажуть: «Ходив у Святі Гори», «У Святих Горах стовп електричний упав», «У Святі Гори кияни приїздили і роздивлялися поруйновані вітрами і часом старі порожні хати».

До 1951 року у Святих Горах був свій колгосп і називався він «Друга п’ятирічка».

– Я там тваринником довгі роки працював, – каже 76-річний Олексій Шкінь. – Воли були, коні, корови, свині. Я корм свиням варив, біля телят порався.

– І я без діла не сиділа, – додає його дружина Євгенія Семенівна, – куди посилали ланкова чи бригадир – ішла і не вибирала, де легше. І пайки буряків висапувала, сіно згрібала, і на фермі трудилася. А ще ж і домашня робота від моїх рук не йшла. Дітей ростили.

Старість стала на порозі

Літа, як вода – спливли і не оглянулися. Здається, ще вчора у Святих Горах збиралися дядьки біля магазину, щоб махорки разом покурити, а то потай від дружин розпити пляшку-другу дешевого вина.

А жінки, виганяючи корів до череди, ніяк не могли обговорити сільські новини – часу не вистачало за колгоспною і домашньою роботою.

Все минулося. І навряд, щоб повернулося. Нема ні клубу вже  у Святих Горах, де так витанцьовували, що аж курява до стелі піднімалася. І поливали її, аби вляглася і в носі не лоскотала, водою з 15-літрового відра. І від магазину сліду не зосталося.

– Я, як вийшов на пенсію, працював у тій лавці, – каже Олексій Васильович, – ту будку магазином назвати не можна було. Але все у ній було, без чого у селі не прожити – сірники, гас, сіль, хліб, махорка, цвяхи…

Ледь не всі колишні жителі Святих Гір спочивають вічним сном у зеленому сосняку. Деяких діти до себе у місто забрали, а хтось у Ленінівку переїхав.

Років із десять тому і Шкіні купили непогану оселю у цьому селі та й зажили по-новому, у великому селі. А хутірця і свою чепурненьку хатину не забували – щоліта, як здоровилося, приходили, щоб з’їсти яблуко чи грушу із саду, якого удвох колись садили.

– Здається мені тепер, що я так давно вже не живу у хуторі, – зізнається Олексій Васильович, – прижився у Ленінівці, душу ніби і не тягне туди, де молодість минула, де діти народилися. Але ж сам себе не обдуриш. Ночі нині довгі, хіба усі виспиш? Тільки задрімаєш, а перед очима луг такий постає, ніби розцяцькована скатертина. Або ліс – густий, такий рідний. Боже, як він нас виручав: і гриби з нього, і ягоди, і дрова, і трави до чаю. А ще як поталанить зайця вполювати!

– І де та старість взялася, – зітхає Євгенія Семенівна, – хіба колись думалось, що корови несила буде тримати, поросят, гусей. Гадалося, що завжди всяка робота в руках горітиме.

Серед добрих людей

Діти, онуки, правнуки у Шкінів шанобливі, добрі. Провідують, допомагають. Усе б і добре, якби не підступна хвороба у Олексія Васильовича. П’ять років тому, у квітучому травні прооперували його. Та ще й як! Ліву ногу хірурги відтяли. А через півтора року – і праву. Тромбоз приключився до Шкіньових натруджених ніг.

Хіба ж не горював? Не журився? Плакав від безвиході, так, щоб дружина не бачила. Хіба їй легше було, дивлячись у що перетворився її хазяїн з роботящого, колись дужого і красивого чоловіка? Плакала і вона, ладнаючи дрова у печі, вибираючи картоплю у городі.

Олексій Васильович вирішив не здаватися. Сидячи серед двору, рубав дрова. Лущив квасолю, що її Женя підносила, аби мали руки роботу, а голова – світліші думки.

– Три роки, як збули хазяйство, не дужаємо порати, – каже Євгенія Семенівна. – Пенсію, Богу дякувати, справно виплачують. А приватні підприємці з Рогізок, що у Щорському районі, по вулицях нашого села зі своїм товаром їздять. Замовлення приймають і під двір привозять.

– А я вже минулого літа дров майже не рубав, – каже Олексій Васильович, – попробував трохи, то шлунок цілий день болів. Думав, може, від їжі якої. Спробував ще – те саме. Кінчилися мої дрова. Візок ось інвалідний переробив на свій лад, а то мало не перекидався у ньому. Добре, хоч такий дали.

Так живуть колишні хуторяни. Зі світлими спогадами про молоді літа і дужу свою силу. І з тривогою про день завтрашній – чи не погіршиться здоров’я, чи не заболить щось, що іще не боліло? Швидше за баских коней промчалась молодість. А хіба думали про те, як дітей до стелі на радощах підкидали і як гордилися ними, що на свій хліб уже пішли…