Біда

Автор: Раїса МИХАЙЛЕНКО.
Хата Ольги Доценко згоріла. Ні даху, ні сіней, ні вікон, ні того, що роками наживала.
Фото автора.

Доля до неї не була милостивою – ще в молодості втратила ногу. Через каліцтво не змогла утворити сім’ю. А у свої поважні роки зосталася, по суті, на вулиці.

Посягання були і раніше

Ольга Пантеліївна – добра і щира людина. Життя навчило її надіятися тільки на себе, на свою силу і свої копійки. Тому заощаджувала на всьому. Розкішшю вважала для себе з’їсти зайву цукерку чи купити ще одну хустку. У її оселі не було навіть електричного освітлення.

Хтось із односельців вважав її бережливою, а хтось – скупою. Вона на те не зважала, жила своїм розміреним життям.

У молодості працювала продавцем, іноді і за листоношу була. Привітна, симпатична, вона чарувала не одного юнака. Мала коханого, збиралася створити сім’ю. Та потрапила Ольга в аварію, втратила ногу. Коханий виявився не готовим розділити її горе.

Минали роки. Уже і за 80 зозуля накувала згорьованій жінці. Призвичаїлась до каліцького існування, та й небайдужі люди підсобляли. Соціальний працівник Людмила Губська доглядала стареньку так, що гріх погано про неї навіть подумати. І Лариса Сорока, яка очолює соціальну службу у Березні, ледь не щодня бувала в оселі Ольги Пантеліївни.

Кілька років тому бабусю обікрали. Чи на город вийшла, чи в садок, а повернулась у хату – виявила, що хтось її металевим посудом поживився.

Навесні нинішнього року хтось розбив вікно, запалив фіранку на ньому і почав грізно вимагати грошей. Злякана бабуся просунула нахабі у вибиту шибку півсотенну купюру.

Ні в першому разі, ні в іншому, крім сестри милосердя, нікому не розказала, як її налякали і ошукали. Хай, казала тоді, не міліція невігласа покарає, а Бог.

Господь її сохранив

Так тепер кажуть про неї усі березнянці. Сон до Ольги Пантеліївни останнім часом не йшов. Нога дуже боліла, бо бабуся якось її вивихнула. Зі сльозами на очах зустрічала і день, і ніч. Несила їй було лягти на ліжко. Тому намостили їй добрі люди постіль прямо на підлозі. А хіба то сон, як нога болить, та ще й коли лежиш на порозі.

– У ніч на десяте грудня я, як завжди, вклалася з горем пополам у свою постіль на підлозі. Та якось стулила очі. Через деякий час розплющую, а моє покуття, де ікони, горить. Я піднялася, знайшла відро з водою та й давай хлюпати на вогонь. Та куди там! Пожежа лизала стіни хати, і все, що в ній було. Якось я виповзла за двері. Було це близько четвертої ранку. А тоді, спасибі, сусіди убачили моє лихо, викликали пожежників... Витягли вони мене з хати живою, от тільки руку трохи пошкодила. У лікарню мене відвезли.

Хата Ольги Доценко згоріла. Ні даху, ні сіней, ні вікон, ні того, що роками наживала. Хлівця старенька не мала, тому брикет і дрова зберігала у сінях.

Ми були на згарищі у понеділок, десятого числа. Хата ще догорала, від поруху вітру диміло, куріло і загрожувало спричинити нову біду. Стурбовані сусіди чергували на згарищі і гасили, як могли, тління дерева і ганчір’я. На ніч боялися залишати, казали, що кликатимуть знову пожежників.

Ольга Пантеліївна у лікарні почувається спокійно. Березнянські медсестрички дуже турбуються про бабусю. Вдягли її, хтось нову хустку приніс. Тиск, правда, ще високий, однак медики мають тверду надію, що все у Ольги Пантеліївни буде добре.

– Годують мене дівчата, що попрошу, те й принесуть. Такі сердечні, добрі, – плаче старенька, – а що ж мені робити далі? Не житиму ж я тут завжди. І документів нема у мене, і грошей, і одягу – усе проклятий вогонь забрав.

– Господь її сохранив, – сказала про бабусю Лариса Сорока, – вона жодну людину не образила, усім усе прощала. Навіть тим невігласам, що пустили за вітром її оселю, обкрадали і лякали її. От Бог її і вознаградив, уберіг від мученицької смерті.

У селищній раді повідомили, що вже порушили клопотання, аби Ольгу Пантеліївну влаштувати до Будинку ветерана, що в Стольному. А паліїв (чи палія) шукають правоохоронці.