Література

Автор: Іван КОРБАЧ.

День відійшов. Сутінки заполонили двори й провулки. Тільки центральні вулиці поблискували очима неяскравих електричних вогнів, немов стерегли нічну тишу. Чи то на когось чекали. Ось так, як Михайло Сергійович цієї пізньої години чекав свого сина.

У напівтемній кімнаті на письмовому столі ховалося під матовим абажуром світло. Михайло Сергійович дивився на вулицю. Промчав зелений вогник таксі. З під’їзду напроти вийшли хлопець з дівчиною. Пригорнулися, стали однією тінню. В сусідньому будинку хтось різко крутнув регулятор гучності радіоприймача, і піч здригнулася від несподіваного джазового зойку...

Михайла Сергійовича непокоїли пізні повернення сина. Останнім часом це траплялося дедалі частіше. Треба було б поговорити з ним. Вдень, коли Володька в інституті, Михайло Сергійович не раз подумки повторював цю розмову. А ввечері все не наважувався її розпочати. Вірніше, боявся, розуміючи, що і без того тонка нитка взаєморозуміння між батьком і сином може зникнути.

Володька далі й далі відходив від нього. Випадали дні, коли вони не обмінювалися жодним словом. Вранці син поспішав на лекції, а повернувшись, відразу брався за книжку, роблячи вигляд, що дуже зайнятий.

Це почалося ще за життя дружини. Після її смерті квартира немов спорожніла, хоч у ній і залишалося двоє. Жінка докладала багато зусиль, щоб якось змирити різні характери. Уже років чотири Михайло Сергійович на пенсії. Спочатку була війна, потім він кілька років виконував мало кому відоме, але відповідальне завдання. А коли повернувся, Володька вже виріс.

Він тоді вчився, здається, у восьмому класі. І те, що спочатку син тримався осторонь батька, Михайло Сергійович відносив на рахунок тривалої розлуки і своєї не зовсім товариської вдачі. Гадав, що з часом усе владнається. Він вірив, що зуміє відшукати ту, єдину з тисяч ледь помітних стежинок, яка приведе до синового серця.

І справді, після вступу до інституту Володька якось відразу змужнів і в той же час став лагіднішим, добрішим. Але смерть дружини все обірвала...
Михайло Сергійович уже думав, що син, мабуть, заночував у друзів, коли тихо клацнув замок дверей.

Не скидаючи плаща, Володька відкрив холодильника, дістав пляшку кефіру, відломив шматок хліба і сів до столу. Все це він робив мовчки, наче не помічаючи батька, який стояв у дверях своєї кімнати.

Втамувавши голод, став привітніший.

– Чому не спиш?

– Тебе чекав...

Син деякий час мовчав, наче розмірковував, чи варто продовжувати розмову. Потім, видно, наважився.

– У нас сьогодні на курсі дискусія розгорнулася. Ось за цією книжкою, – кивнув підборіддям у бік кинутої на столі новенької книги в зеленій обкладинці.

Михайло Сергійович уже не раз поглядав на неї. Здивовано піднявши брови, він узяв книжку в руки, обережно змахнув налиплі хлібні крихти.

(Далі буде).