Ювілей

Автор: Раїса МИХАЙЛЕНКО.
Варвара Іванівна не курила, не пила і до ста літ дожила.                                               
Фото автора.

Вона ще обходиться без окулярів і добре чує. Цьогоріч обробила соток з п’ять городу. Каже, що більше їй не треба. Читає «Сільські вісті», а з року наступного буде ще й «Наше слово», яке редакція газети передплатила для Варвари Іванівни у подарунок на її сотий день народження.

Вдовою збудувала хату

З Демидом у Варвари було хоч і коротке, однак щасливе подружнє життя. По любові зійшлися, двох синів і донечку Бог їм послав. Радіти б та втішатися. Але проклятуща війна все перекреслила. Пішов її Демид ворога з рідної землі проганяти. Та так і поклав десь свою молоду голову.

– Я похоронку як отримала, думала, що стеряюся, так мені зле та погано стало, – сумно розповідає бабуся, – з рук усе падає, за слізьми світу і дітей своїх не бачу. Ішла б кудись... А тут мати до мене озвалася так ласкаво і настійливо водночас: «Варко, схаменися! Он твої і Демида діти на тебе дивляться. Колись розкажеш їм, якого сильного і мужнього батька вони мали. А зараз ставай до роботи, аби вони голодними не були».

А жила Варка у батьківській старенькій хаті разом з дітьми і мамою Мар’яною Макарівною. Коли війна скінчилася, вдова віри не йняла, що до неї ніколи вже не прийде любий її чоловік.

Працювала до сьомого поту. Стяглася якось і з деревиною, і з копійкою. Перебудувала стару батьківську оселю, додавши нового дерева і світлих вікон. Гадала, що прийде її Демид, зрадіє новій хаті, із нових вікон дивитимуться на нього Федір і Мишко, а Ольга, донечка, мабуть, не втерпить і вибіжить назустріч татку.

Але минали роки. Не постукав її коханий у причілкове вікно, не розкрив широко нових дверей у просторій хаті.

Не один чоловік накидав оком на метку і роботящу вдову. Та серце чекало на Демида. Тугу свою зганяла у важкій колгоспній роботі. Не вибирала, де легше і де більше  грошей платили. Ішла, аби бути серед людей, забувати про страшне горе.

А тут і друге не забарилося. Ще молодим помер її синок Федір. Рвала на собі коси, кричала вовчицею, але дива не сталося – не піднялася її кровиночка, її надія.

Її роки – то найбільший скарб

– Питаєте, як я умудрилася до ста літ дожити? – хитро дивиться Варвара Іванівна, – а чого б я мала рано вмерти? Не курила, не пила, наркотиків не знала. А от у понеділок, на Варки, на свої іменини, візьму та й вип’ю чарок дві смачного вина. Хоч раз у житті хмільною побуду.

А якщо серйозно, бабуся все своє життя працювала, що й додавало, за її переконанням, силу й снагу.

– Що в колгоспі вбивалася, що вдома, – каже, – у селі ж роботи тієї ніколи не переробити. Правда, довелося і у магазині трохи попрацювати. Воно-то ніби і легше, але дуже відповідально. Так ото я все бігала, намагалася всюди встигнути, усе зробити, то мене і хвороби мало наздоганяли. Оце з тиждень тому було щось недобре, то дочка у Чернігів забрала. Я три дні там побула, ніби птах у клітці, так душа додому рвалася. Я й сказала онуку, щоб відвіз мене туди, де я народилася і жила. Тут і зі світом білим, як прийде час, попрощаюся. Як переступила поріг рідної хати, вірите, сили в мене одразу додалося. Моя мама, царство їй небесне, 107 років прожила. Може, і мені Бог такий вік відміряє, а може, й довший. Сусіди заходять щодня. Ольга Лісова доглядає мене, як рідну матір. Вона у нас у селі сестрою милосердя працює. То і хліб у мене завжди є, і до нього. І сільський голова Світлана Пилипенко, спасибі їй, хоч і зайнята людина, а знаходить час, щоб двері моєї хати відкрити і про здоров’я справитися. Так що я не одна, не нудьгую. Дочка, якій уже 70 виповнилося, з Чернігова зі своїми дітьми часто приїздить, а синок Миша вже помер, не довгожителем виявився, не таким, як оце я.

У Варвари Іванівни чотири класи освіти. Та це не перешкоджає їй бути мудрою, доброю і до людей щирою. Її навчили в житті такою бути не ті класи, а пережиті і перестраждалі душею і серцем будні, свята, які вона з гідністю і жіночою вірністю пройшла з гордо піднятою головою.

На 100-річчя до скромної, однак світлої і теплої оселі Варвари Гой завітають гості: рідні, односельці, представники влади.

– Нехай усі йдуть, – посміхається бабуся, – моя хата ладна вмістити усіх добрих людей. А почастувати їх у мене завжди є чим, навіть і не в день народження. Так що рада буду всіх бачити.