З людьми і для них

Автор: Раїса МИХАЙЛЕНКО.
Богданчик зростає у світлій вірі до всього прекрасного.
Фото автора.

Величківці  обрали  його  сільським  головою  з-поміж чотирьох претендентів. За що така довіра? Працелюбний, грамотний, принциповий, щирий, порядний. Він веде здоровий спосіб життя, як його батько, дід та прадід. У його домі нема місця чарці, пляшці, поганому слову.

На навчання гроші заробляв сам

Після закінчення школи Віталій добре знав, куди піде вчитися. Татко його прошоферував на автопідприємстві усе життя, то і сина вчив бути тямущим біля техніки.

Віталій вирішив стати професійним механіком і вступив до Харківського сільськогосподарського інституту. Навчання давалося легко. Під час літніх канікул працював у місцевому колгоспі «Перемога» помічником комбайнера. За літо заробляв по 800 карбованців. І так кожні канікули. А одного літа довірили йому водити серед хлібів комбайна. Не підвів. Як треба було орати на зяб – сідав на потужного Т-150 і бездоганно виконував роботу.

– Мене після вузу взяли у рідний колгосп на роботу, – каже Віталій Миколайович, – я і не уявляв себе десь, а саме тут, серед своїх людей.

Призначили бригадиром тракторної бригади, а через два роки – інженером-механіком. А коли сталося об’єднання двох колгоспів – «Перше травня», що у Мені, з «Перемогою» і заводом продовольчих товарів райцентру, Віталій Ценцеря суміщав дві посади – інженера з техніки безпеки і заступника технічного керівника.

– Де б я не працював, завжди до роботи ставився як до чогось святого, бо саме робота дає фізичне і духовне задоволення, – розповідає. – А ще вона годує, утверджує як особистість, як людину. І працювати абияк я просто не міг, бо вважав і вважаю те найбільшим гріхом.

У «Дружбі» знайшов не тільки дружбу

А тоді посада, яку займав Віталій Ценцеря, стала непотрібною, її скоротили. Молодого спеціаліста інженером на  автопідприємство №14036 запросив його директор Михайло Фесюн. Бо добре знав батька.

– Недовго я там і працював, підприємство розпалося, я став на облік у центр зайнятості, – пригадує Віталій Миколайович.

Хороші люди завжди на виду. Дізнався тодішній голова кст «Дружба» Сергій Костючок, що Віталій без роботи, і запропонував посаду завідувача виробництва. Той погодився.

Десь через місяць потому прийшла працювати у товариство бухгалтером-обліковцем гарненька дівчина Інна з Киселівки.

– Вона одразу впала мені в очі, – посміхається Віталій Ценцеря, – тиха, скромна, симпатична. Весь час бачив її у роботі – пише щось, рахує, біля квітів, яких насадила-насіяла, поралася. А от заговорити просто так до дівчини, не у справах, не виходило.

А нагода така не забарилася. Треба було взяти грунти з полів, які «Дружба» обробляла, на аналіз, аби знати, які мінеральні добрива вносити, а які не слід. Послали Інну з Віталієм. Відтоді у них і почалася дружба, яка згодом переросла у взаємне бажання бути разом. Завжди.

Був один важливий бар’єр, але молоді його легко подолали. Справа в тім, що рід Ценцерів з діда-прадіда належить до церкви віросповідання християн-баптистів. А Інна до тієї конфесії не належала. А так їй хотілося бути у парі з коханим! Тому вона прийняла хрещення християнки-баптистки і стала з милим на рушничок щастя.

Вінчалися молоді у шалаші

Свій шлюб молодята реєстрували у Киселівській сільській раді. Уся Киселівка зійшлася, аби подивитися,  як же будуть розписуватися баптисти. А нічого особливого, усе так, як і в усіх.

Гостей було більше сотні. Хіба в хаті усіх посадити? Облаштували серед зеленої природи поблизу острова закоханих (є такий у Киселівці) шалаш із багатьма столами. Чого тільки на них не було! А не було... горілки, вина, коньяку, пива. Віра баптистська не дозволяє вживати те зілля, так само, як і палити, лаятися, заздрити, красти.

– Вінчали нас із Інною у цьому ж таки шалаші, – каже Віталій Миколайович, – приїздив на весілля наш просвітер із Чернігова і виконав пам’ятну для нас місію.

На той час Віталій Ценцеря був уже сільським головою Величківки. До роботи, на яку обрали його односельці з-поміж чотирьох претендентів, узявся з новими підходами, чим завоював ще більшу прихильність виборців.

Тому і на весілля прийшло багато таких, кого не кликали. А хіба ж не цікаво побачити, як це святкувати таку подію без «вогненної води»? Чи співатиметься, чи танцюватиметься?

Нікого не проганяли. Дивіться, люди добрі, може, і ви дітей своїх споряджатимете у щасливу сімейну дорогу без хмелю і дурману в голові?

Нова хазяйка в новій хаті

Тільки один день пожили молоді Ценцері у батьківській хаті молодого. А тоді вирішили йти в нову, хоч і не зовсім добудовану. З 1997 року Віталій за допомогою рідних і братів по церкві зводив великий і просторий двоповерховий будинок.

Інна ввійшла в нього повноправною хазяйкою. З роботящої сім’ї, вона не питалася ні в кого, що їй робити в новому необлаштованому домі.

Нині їхня оселя – чи не найкраща на все село. Упорядкована, з водою і газом, сучасним парканом, заасфальтованим подвір’ям. І у кімнатах зручно, світло, гарно. Їхній піврічний Богданчик має власну кімнату.

Інна створила затишок у домі, теплу атмосферу спілкування. Дім Ценцерів наповнений щастям.

За такої сімейної благодаті легко працюється його господарю. З місцевими фермерами уклав неофіційну угоду, аби ті своєю технікою допомагали обробляти городи жителям села. А Віктор Петрушанко погодився утримувати сільський водогін.

– Микола Дорошенко, Віталій Бабич і Віктор Петрушанко, по суті, виконують роль обслуговуючого  кооперативу, – каже сільський голова, – а я і радий з того, що ми спрацювалися.

Тривалий час село не мало медика, зараз він є. ФАП відремонтовано, у клубі теж зроблено поточний ремонт. Розмірено і виважено вирішують усі поточні сільські проблеми.

– Я знаю, що попереду багато роботи, – каже Віталій Миколайович, – непокоїть мене стан річки, санітарія села, є питання до сільськогосподарської фірми, що хазяйнує у Величківці. Та й серед людей є такі, що усім не вдоволені, їм усе не так. Іноді так «накрутять» мене, але я ні на кого зла не тримаю, не гримаю. Якщо вони у чомусь вважають мене винним, раджу подати до суду.

У Віталія Миколайовича надійний тил – затишний, теплий і такий, до якого завжди хочеться повертати. Це – його сім’я. Маленький Богданчик – надія і віра. До речі, батьки його не охрестили, оскільки церква християн-баптистів дає право дитині, коли вона стане повнолітньою, самій обрати, якій вірі їй служити – баптистській чи іншій.