І за маму, і за тата

Автор: Надія ДЯТЕЛ.
Надія Петрівна у життєвих негараздах не розгубила людяності і доброти. І говорить, що достойно виховає чотирьох онуків.                
Фото автора.

Надія Пономаренко зі Степанівки щодня у турботах: виправити  чотирьох онуків до школи, натопити, наварити, прибрати... А ще виховати дітей  добрими, щирими. Вона для них – єдина в житті опора і надія.

Дитинство було коротке

Надія Петрівна народилася в Чемарово. Пригадує, сімдесят років тому невеличкий хутір там був, дворів на 12-15. У сім’ї п’ятеро дітей підростали. Перед самим приходом німця  примусом усіх переселяли. У батьків більше родичів у Степанівці жило,  то сюди й подалися. Батько майстровитим був, усю війну у підвалах зброю робив. Повернувся хворим. Помер тато, згодом полишила дітей і мама. Із сьомого класу Надія топила піч, варила їсти, поралася в господі.

Молодість промайнула у клопотах

Як зустріла свого Володю, стільки надій було! Побралися, він шоферував, вона у колгоспі корів доїла. Зі шлаку вилили хату, п’ять років будували, чекали, щоб шкідливі домішки вивітрилися. Зате ж дім  теплий та гарний вийшов. Дітки, Льоня і Тетянка, народилися. Тільки б жити й радіти. Проте доля принесла випробування в сім’ю.

– Почав мій Володя заглядати до чарки, – змахує сльозу Надія Петрівна.– Допоможе комусь, то без могорича не обходиться. А далі сльози, умовляння, сварки. Скінчилося тим, що впав він грудьми на жолоб, пішло якесь зараження – та й не стало в мене чоловіка, а у дітей батька. Билася, як риба об лід, дітей ростила, на ноги ставила.

Присвятила життя дітям

Син виріс, працював водієм автобуса. Усі його гаразди і негаразди для мами були такими близькими, рідними. Допомагала, чим могла. За те й від нього мала повагу, тепло, турботу. Гарна невістка у Надії Петрівни, розуміють жінки одна одну, ділять і радість, і горе.

– Тетянка моя вийшла заміж за Льоніного знайомого, Миколу Будатова, також водія, – розказує Надія Петрівна. – Стали жити в Мені. Свекрусі невістка  була не до вподоби, пішли молоді жити на квартиру. Микола почав  дівчатами цікавитися. Таня про це знала, бо він особливо й не приховував. А вже двійко донечок підростало і синок. Микола приїде, переночує, назавтра його немає – п’є-гуляє. Згодом ще дві дівчинки у них народилися. А у 95-му як поїхав Микола – й по сей день немає, не їде. Ростили ми шестеро дітей з дочкою, щось держава допомагала, від батька по 200 гривень надходило. Аж нова біда, як сніг на голову: Таня захворіла.

Прооперували, та хвороба виявилася невиліковною. Два роки ще прожила донька на цьому світі. А далі згасла, як свічка, за два дні. Найстарша її донька, Віка, тоді школу закінчувала. Нині вона у Донецьку, у тьоті. Роботу їй знайшли, з батьком спілкуються. Марина пішла заміж у своєму селі, живуть дружно, виховують донечку Аню, правнучку Надії Петрівни.

– Хоча б років три-чотири ще пожити на світі, – бідкається бабуся. – Андрію 18 би виповнилося,  на нього б опіку на меншеньких оформили. На дітей гріх скаржитися, допомагають усе робити.  Здоров’я уже не те, не здужаю  прати сама, машина є,  (нею Катя заправляє). Андрій із сусідом навіс над колодязем он змайстрували. Дров, брикету на зиму запаслися. Порося годуємо. Корову вже не здужаємо тримати, продали. Молока легше купити, скільки його нам  потрібно?

Подавали ми в суд, аби позбавили батька прав на дітей. Рік прочекали, з Донецька ні чутки, ні прочутки.

У листопаді таки позбавили його  цих прав, присудили платити по 170 грн. на дитину. А то виходило у нас  по 86 гривень та моя пенсія. Як буде далі, невідомо, вірю, що проживемо.