З обмеженими можливостями

Автор: Раїса МИХАЙЛЕНКО.
Права сторона у Василя Жердецького з Бірківки паралізована, ходити йому надзвичайно важко. Однак чоловік нарубав дров зим на п’ять, у дворі повигрібав листя, стежку від хати до хвіртки вимостив.                                      
Фото автора.

Життя їх дуже випробовувало: на фронтах і в тилу війни, на непосильній і тривалій роботі в колгоспах і шахтах... Але вони витримали, вистояли і нині є взірцем, як можна і треба переборювати життєві негаразди, аби залишатися Людиною.

Бачили війну

Люди, по долях яких пройшлися життєві катаклізми, витривалі і мужні. Не йде з пам’яті моєї один дідусь з Ленінівки, який на війні втратив обидві ноги. Горя свого у чарці він не втопив, а щодня знаходив заняття своїм рукам. За підтримки дружини виїжджав візком з хати у двір і рубав дрова, складав їх. Втомиться – лущить квасолю, плете кошика.

Живе у цьому ж селі ще один дідусь – Олексій Шкінь. Фронтові поранення дали про себе знати вже в старості. Залишився у свої 80 з гаком без ніг. Сільський трудівник не сидить без діла: допомагає, як може, дружині по господарству, літньої пори пасе гусей, курей годує.

У Осьмаках усі добре знають інваліда Великої Вітчизняної Івана Прокопенка. Має за плечима 90 років, ногу втратив, захищаючи усіх нас від фашистської нечисті. Але не здається ветеран! Правда, онук добре підсобляє йому, але й Іван Лукич не підводить: у хаті порядок у нього, у дворі.

Згадався ще один чоловік, якого десятки років вважали інвалідом війни. Повернувся додому без ніг. Пільги, турбота, робота в магазині – все було у нього. На свята його у президію садовили, у школі він дітям про свої подвиги розповідав. А тоді, як грім серед ясного дня: Грицько не воїн, а дезертир! Де тільки нагород набрав, що і на грудях не вміщаються? Невже у мертвих і вбитих побрав? А розкрилася його підлота дуже просто: якось у Чернігові зовсім випадково зустрівся з однополчанином, з яким починав воювати. А тоді, аби уникнути можливої загибелі на війні, поклав свої ноги під поїзд... Я навмисне не називаю села, звідки родом цей «герой». Люди зневажали його. І він вимушений був виїхати з села. Хату ж залишив, сказав, що хай у ній живе, хто хоче, безплатно. Та односельці обминають ту оселю, ніби якусь прокляту місцину...

Чарка – горю не товариш

Інвалідами стають і в мирні дні. Скільки молодих та гарних хлопців працювали у 1986-му в чорнобильській зоні, звідки повернулися хворими, знесиленими. А наші славні «афганці», котрих рідна держава посилала на чужу війну!

Що то є молодість! Маючи офіційний статус інвалідів, більшість із них не спекулює тим сумним званням, не прикриваються ним. А навпаки, працюють, радіють життю, ростять дітей.

Приміром, Володимир Самусенко з Синявки, маючи «чорнобильську» інвалідність, на неї не зважає. Скільки років керував сільським духовим оркестром! А нині він є просто незамінимою людиною в Синявці – праску, телевізор відремонтувати. Ніхто краще за нього цієї роботи не зробить.

Іван Котченко з Кукович має аж надто слабке здоров’я, бо Чорнобиль глибоко пустив коріння у його єство. Та Івану Петровичу може позаздрити чи не кожен здоровий чоловік. Лад, достаток і порядок у обійсті – тільки повчитися. Його натруджені руки ніколи не знають спочинку. А в селі так уже прийнято: доки ходиш, дихаєш – працюй! Велике чи мале діло до рук пристає, а все ж таки заняття є.

Боляче дивитися, як на вокзалах, базарах співають, моляться, грають на гармошках люди, яких доля нарекла інвалідами. Пожертвуваними копійками вони доточують свою пенсію. І добре, якщо зібрані гроші йдуть на їжу чи якусь необхідну річ. А якщо на горілку?

Була свідком, як на автостанції у Мені ходив добряче захмелений інвалід і просив гроші на квиток до Березни. Піднявся один із пасажирів і запропонував йому не тільки квиток купити, а все, що той забажає. А інвалід замість дяки послав його далеко, роздратовано кинув: «Ти мені гроші, гроші дай!»

Не покинуті напризволяще

Жоден інвалід, який сам не вспромозі себе обслужити у побуті, не знаходиться у безвиході. У тому числі і сільський. Усіх таких людей обслуговують соціальні працівники – прибирають оселі, доставляють ліки і продукти, виконують інші доручення.

Василь Жердецький з Бірківки – інвалід армії вже 40 років. Служив у Німеччині, а коли у Чехословаччині була «заворуха», Василь разом зі своїми однополчанами був там. Куля ледь не вбила Василя Антоновича – за міліметр від скроні прошила йому голову. 20 днів перебував без свідомості.

Нині живе, як може. Мати чотири роки тому померла. Своєї сім’ї не має. Виручають добрі люди. Щодня соціальний працівник приносить гарячий обід, який готують для нього кухарі дитячого садка. Та й сам Василь Антонович не сидить без діла.

– Не один раз я у санаторіях бував, – розказує інвалід, – а це ще й машину нову отримав. Уже третю за період моєї недуги. Керувати автомобілем я доручив своєму другу Григорію Тимченку. Він возить мене усюди, куди мені треба.