Доля

Автор: Раїса МИХАЙЛЕНКО.
На знімку: Петро Донець переконаний, що людина має служити лише Богові. Фото автора.
     
У Березні цього чоловіка поважають за справді золоті руки, шанують за виваженість і чесність, люблять за веселу вдачу. Але ж був період у Петра Васильовича, коли життя стрімко мчало до фінішу, міцно оповите недугами. У одужання не вірили навіть лікарі обласної лікарні.

Дочка Всевишнього
Петра Донця вважали у Березнянському лісництві, де він працював водієм, незамінимою людиною. Міг відремонтувати не тільки автомобіль чи трактор, а й виготовити нову деталь, дати друге життя бензопилі. У хвилини відпочинку сипав жартами. Був упевнений, що сміх продовжує життя.

Невідомо, чому і звідки підкралася підступна хвороба. Та так міцно взяла у свої лабета, що й не сказати. Спина боліла так, ніби в ній одразу було тисяча голок і стільки ж пекло жарин. Двічі втрачав свідомість, на тривалий час. Коли вже не стало можливим терпіти болі, звернувся до лікарів. А ті поставили страшний діагноз і оформили до онкологічного диспансеру.

– Захворів я 1986-го, через рік знав свій діагноз, а ще через рік, у листопаді, мене відправили додому помирати, як безнадійно хворого, – розказує Петро Васильович. – Лежав я, не маючи сил піднятися. Знав, що мене чекає, а вдіяти не міг абсолютно нічого.

А тоді якогось дня зайшла до оселі Донців 80-річна сусідка Варка. Принесла Біблію і мовила:

– На, спаси свою душу. Читай і видужуй.

Молоді роки Петра Васильовича випали на комуністичне та атеїстичне виховання. До церкви ніколи не ходив, про Бога ні з ким розмов-дискусій не заводив. Жив собі, працював, дочку й сина ростив. А тут раптом Біблія!

– Прочитав я її вперше, – пригадує, – важко сприймалося святе писання. Прочитав удруге – світло так мені стало, легко, радісно. Я піднявся з остогидлого ліжка і пішов. Якась сила мені додалася, я відчув, що у мені нова молода кров запульсувала. Зрозумів я тоді, що смерть випустила мене зі своїх пазурів. Отже, діти сиротами не зостануться, а дружина – вдовою. Доня моя на той час була ще школяркою, а син учився в академії. Як я їм був потрібен! Це Бог послав до мене свою дочку в особі сусідки Варки, і життя моє, яке загасало, мов свічка, воскресло.

Інвалід за посвідченням
Трапилося так, що Петру Донцю довелося побувати знову у лікарні – з профілактичною метою. І став він розказувати хворим по палаті і лікарям, що з Божою поміччю повернувся до життя. А це були ще ті радянські роки, коли віру у Всевишнього висміювали і засуджували. А іноді за це і карали. Під ту кару потрапив і Петро Васильович.

– Можливо, я надто емоційно розповідав, як одужав за допомогою молитви, – посміхається він. – Забрали мене після однієї такої бесіди та й відправили до обласної психоневрологічної лікарні. Потрапив я до того відділення, де проходять реабілітацію чорнобильці, «афганці». Ну я і їм давай розказувати, як ледь не з того світу повернувся, дякуючи Богу. Перевели мене в інше відділення – для душевно хворих. Я стояв на своєму – молитва і світла віра у Бога зробили зі мною диво. Лікарі, мабуть, впевнилися, що я справді якийсь не той і поставили діагноз «шизофренія», а спеціальна комісія встановила мені другу пожиттєву групу інвалідності. Маю тепер добрячу пенсію і непогане здоров’я. Приїздила якось до мене лікарка, яка лікувала мене і посприяла, аби мене психічно нездоровим визнали. Питала, чи я на неї не тримаю зла. Я посміхнувся і в свою чергу запитав: «За що?» Маю зараз 58 років, приходили з лісництва просити, щоб на роботу вийшов, все-таки 20 років вірою-правдою відшоферував. А я й кажу їм, що не маю права, бо я інвалід. За посвідченням, яке не дає мені можливості офіційно працювати. Але для зятя і сина труджуся. Віддав їм свої трактори з причепами, нехай вони їх доглядають, бо молодші за мене. А я біля них весь час, допомагаю. Скільки городів своїм односельцям виорював! І тепер просять.
 
До церкви не ходить
Петро Васильович живе нині сам. Купив обійстя та й порається, як може, у ньому. Дружина зосталася на колишній садибі, приходить до чоловіка, їсти приносить, постіль та одіж попере. Куплену хату оформив на дочку, вона й город тут запорує. А сам чоловік на риболовлю із задоволенням ходить, пасіку тримає, за пролісками доглядає.

– Їх у мене повний сад, – каже, – ще й сніг не всюди розтане, а у мене квіти очі ваблять. Така краса, що й не передати!

У церкву Петро Васильович ходить тільки на великі свята. Ходив раніше щонеділі, а тоді перестав, бо якось почув у Божому храмі кимось промовлене: «Ми слуги Бога і чорта наполовину». Це його дуже вразило. Як це можна служити бісові?

Петро Донець переконаний, що людина має служити тільки Богу і духу, і він її вилікує, підтримає, розрадить. Варто тільки проаналізувати віхи свого прожитого життя і визнати свій найбільший гріх. Він і стане точкою опори світлого і радісного майбутнього.

У кімнаті, де живе ця незвичайна і цікава людина, більше двох десятків ікон.

– Пишуть їх для мене монах з Домницького монастиря і одна жінка з Березни, – розказує. – У моїй уяві з’являються образи святих, я передаю побачене іконописцям. І ось маю те, що ви бачите. А ви знаєте про те, що ікони дихають?

Запекла атеїстка, майже ровесниця свого співрозмовника, я вирішила на прохання Петра Васильовича відчути те дихання. Справді, біля однієї ікони долоня моєї правиці нагрілася, а біля іншої тепло пройняло все моє тіло, стало жарко і трохи... лячно.

Служить людям
Петро Васильович лікує хворих молитвами і своєю чистою та світлою енергією. Колишню онкохвору, мою колегу з іншого району, повернув до життя, і її чоловіку-чорнобильцю допоміг.

– Були у мене серед пацієнтів вихідці з України, які нині живуть в Іспанії та Америці. Я їх вилікував раніше, а цього року американці заїжджали до мене просто так, провідати.

Чотири роки тому аж із Сахаліна забилася жіночка. Плакала, просила Бога, аби послав їй дитинку. Я сказав, щоб через чотири роки до мене вона приїхала з хлопчиком. Жінка на мене так дивно подивилася: «З яким?»

А цього літа вона знову ступила на подвір’я Петра Васильовича. З дворічним гарненьким синочком.

– Я і не впізнав її, – каже Петро Васильович. – Гарна така, щаслива.

Петро Донець підтримує своє здоров’я травами, соками, настоями, які в аптеках не купує, а сам заготовляє і робить. Приміром, настій зілля мокрецю сприяє виведенню каменів із нирок. А щоб вивести їх із жовчного міхура, треба щодня випивати столову ложку оливкової олії і стільки ж лимонного соку. А ще Петро Васильович порадив уживати салат: п’ять головок часнику-москаля подрібнити, посолити за смаком і на ніч залити кислим молоком. Запаху часнику не буде, а страва ця дуже корисна для здоров’я.

Стосовно спиртних напоїв, то Петро Васильович у святкові та урочисті дні від них не відмовляється. Каже, що Бог дозволяє пити, але не упиватися. А ще у героя цієї розповіді дуже гарна борода – пишна, доглянута. Каже, жартуючи, щоб дівчата думали, що він уже старий і не приставали.

За багаторічну журналістську практику щирих, добрих і відвертих людей я зустріла немало. Але такого світлого душею і помислами чоловіка, мабуть, уперше. І дуже щаслива з того.